1.3.3. Від загальноекономічної до кластерної філософії
З посиленням глобалізації і паралельним розвитком процесу локалізації у провідних економістів світового співтовариства в корені змінилося бачення такого фактора, як конкурентоспроможність економіки нації, регіону, корпорації. Широко розповсюджена раніше думка про несуттєвість ролі місця розташування виробництва для досягнення успіху в конкурентній боротьбі виявилася необгрунтованою. Висунута М. Портером (1990 р.) теорія національної, регіональної і місцевої конкурентоспроможності, що поставила в центр уваги кластерну модель господарювання, практично відразу була сприйнята і теоретиками, і практиками. Відповідно до цієї теорії в мікроекономічному діловому навколишньому середовищі, де всі елементи зібрані разом, кластери відіграють провідну роль. Саме вони, кластери, є будівельними блоками в продуктивній, інноваційній економіці. Кластеризація — це тенденція фірм із спорідненої сфери бізнесу до концентрування за географічною ознакою. Таким чином, кластер, або мережева промислово-комерційна група,— це група близьких географічно, взаємозалежних компаній і організацій, що співробітничають з ними, які характеризуються спільністю напрямів діяльності і взаємодопов- ненням один одного.
У широкому розумінні, кластер — це агломерація фірм і їхніх постачальників, що дозволяє створити локально сконцентрований ринок праці. За допомогою кластеризації фірм можна також підсилювати процес спеціалізації і поділу праці між фірмами (пропонуючи окремим фірмам значно ширший масштаб операцій), залучати покупців і продавців, зменшувати вартість одиниці продукції, виготовленої завдяки спільній діяльності. Також виникає можливість через кластеризацію фірм зменшити вартість одиниці технічної послуги, наданої членам кластеру.
Працюючи в тісній близькості одна з одною, фірми також можуть пропонувати і проводити субконтрактацію з боку тих замовлень (навіть із залученням конкурентів), виконання яких ускладнюється через брак потужностей (виробнича близькість фірм дозволяє мати більше інформації щодо можливостей інших потенційних контракторів). Такі можливості дозволяють фірмам зберігати коло постійних замовників. Кластеризація фірм дає можливість посилювати міжфірмові потоки ідей та інформації. Такі потоки, як правило, здійснюються формально і неформально. Це відбувається у випадку обміну між фірмами співробітниками при виконанні спільної роботи, у рамках контактів із загальними постачальниками, через соціальні міжфірмові зв’язки. Останнє є типовим у практиці італійських “промислових округів” — родоначальників світового кластерного руху. Здійснення вищезгаданих взаємовідносин в італійських кластерах відбувається через загальне членство в комерційних або ремісничо-кустарних асоціаціях, профспілкових організаціях, різних структурах і інститутах, заснованих на комунальному рівні. Одними з головних цілей таких асоціацій є також розширення потоку інформації, створення соціальної основи для зменшення вартості трансакцій і інших непрямих витрат учасників кластеру.
Глибина і широта охоплення сфер діяльності кластерними структурами особливо посилилася в 90-ті роки в міру наростання глобалізації, розвитку конкурентної боротьби й ускладнення ситуації на світових ринках. Із зростанням обсягів інформації і знань про ризики в глобальній економіці значно змінилася роль кластерів у розвитку конкуренції. Можливість через кластеризацію формувати необхідну критичну масу у певних сферах діяльності дозволяє кластерам виражати унікальність будь-якої національної, регіональної чи територіальної економіки.
Успіхи такої форми виробничої діяльності, як кластер, слід розглядати в тісному зв’язку із сучасними законами конкурентної боротьби і з урахуванням специфіки територіально-регіонального аспекту в глобальній економіці.
Кластери можуть містити як невелику, так і значну кількість підприємств, а також можуть формуватися як з великих, так і малих фірм у всіляких поєднаннях і співвідношеннях. Кластером можна вважати як географічну концентрацію компаній, що працюють у певному виді бізнесу, так і конгломерацію великих і малих фірм, частка яких є власністю іноземців. Кластери виникають як у традиційних базових галузях, так і в high-tech напрямах; як у виробничо-комерційному секторі, так і в сфері послуг. Нерідко центром формування кластерів виступають університет чи група науково- дослідних структур.
Різні кластери мають неоднаковий ступінь взаємодії між фірмами, що входять до них, варіюючи за формою від порівняно простих, мережевого типу асоціацій до багатоликих коопераційно-конкурентних утворень. Створення кластерів можливо як в умовах великомасштабної, так і скромної за обсягами економіки. Кластери формуються в умовах країн і промислово розвинутих, і тих, які розвиваються; на національному і на регіональному, муніципальному рівнях. У різних кластерах спостерігається взаємопе- реплетення високих технологій з порівняно невисоким технічним рівнем виробництва і послуг.
Такий широкий діапазон форм і видів кластерних структур, безумовно, вимагає проведення в цій сфері глибокої дослідницької роботи. Економіка знань, що формується на сучасному етапі, орієнтується на пріоритетність розвитку кластерів, що визнані однією з найефективніших виробничих систем. Кластери як вид складної багатоцентрової організації являють собою типову ринкову структуру в епоху глобалізації. Кластер — це більше ніж окрема галузь промисловості, що випускає певний вид виробу. Зважаючи на функціонування і “здоров’я” існуючих в окремих країнах кластерів, можна робити висновки щодо можливостей і перспектив розвитку цих країн.
Розвиток дітища залежності “глобалізація — локалізація” — кластерів підтверджує й те, що економічна активність глобалізу- ється, й те, що регіональні економіки стають усе важливішими для процесу світового розвитку. Як результат цього, повсюдно зростає інтерес до проведення політики по формуванню і підтримці кластерів.
Лише протягом 90-х років більшість регіонів і держав, сотні провінцій, тисячі міст і величезна кількість громад та інших територіальних утворень ініціювали розробку і реалізацію планів розвитку на основі кластерів. Вже накопичено значний досвід досягнення позитивних результатів кластерами, що сформувалися як на основі добровільної приватної ініціативи, так і за посередництвом і участю центральних органів влади.
У Північній Америці практично всі штати США, більшість провінцій Канади і Мексики підхопили ініціативу розвитку кластерів. Вже до середини 90-х лише близько 380 найбільших кластерів фірм США, що охопили широкий спектр галузей промисловості і послуг, забезпечували робочими місцями 57% усього ринку праці країни і випускали 61% усієї виробленої в країні продукції21.
У Латинській Америці ініціативу щодо розвитку кластерів активно підхопили Аргентина, Бразилія, Чилі, Колумбія, Коста- Рика, Гватемала, Нікарагуа, Венесуела, Ямайка, Гондурас. Надзвичайно масштабною стала програма формування кластерів у Бразилії, де понад 5000 муніципалітетів у різних штатах країни приступили до її реалізації в другій половині 90-х років. До числа найбільш успішних фахівці відносять програму розвитку кластерів, яка спонсорується Світовим банком, вона має назву “The Pro North-East Initiative” і здійснюється в бразильських штатах Пар- намбуко, Бахья і Сеара22. Окремий напрям розвитку кластерів у Латинській Америці здійснює ЮНІДО, яке формує з малих і середніх підприємств мережеві системи і кластери в Нікарагуа (проект INPYME), Гватемалі, Ямайці (проект JAMPRO), Гондурасі (проект NET). В останні роки ЮНІДО перенесло отриманий у малих країнах досвід створення кластерів у більші південноамериканські країни — Чилі і Перу23.
У Європі найдинамічніші кластерні програми були здійснені в Австрії, Бельгії, Великобританії, Німеччині, Греції, Голландії, Данії, Ірландії, Іспанії, Італії, Норвегії, Португалії, Франції, Фінляндії, Швеції24.
У 1994 р. “місцеві промислові округи”, так називають в Італії кластери, забезпечували робочими місцями понад 30% усіх працюючих у країні і випускали близько 43% експортної продукції25. Наприкінці XX століття кластери існували у всіх розвинутих європейських економіках. Досить значна їхня концентрація спостерігалася в найсильніших промислово розвинутих регіонах, таких як “Північ — Центр” Італії, Баден-Вюртемберг і Баварія в Німеччині, Кембридж і регіон М4 у Великобританії, Ліон, Безансон і Мон- пельє у Франції.
У Тихоокеанському регіоні ініціатива з розвитку кластерів була досить активно підтримана в Австралії, Малайзії, Новій Зеландії, Японії, Сінгапурі, Південній Кореї, Тайвані, Гонконгу. Економісти, що аналізували вплив азіатської кризи 1997—1999 рр. на країни регіону, дійшли висновку про те, що в тих державах, де був вищий рівень кластеризації регіональної економіки, вплив кризи був мінімальним або майже не відчутним. Слід зазначити, що економіки ряду азіатських країн були зруйновані під напором цієї руйнівної кризи через їх значну мікроекономічну слабкість, відсутність внутрішньої конкуренції, неефективне корпоративне управління і винятково слабку банківську систему26.
Доцільно звернути увагу на те, що з макроекономічної точки зору економіки найбільш постраждалих країн — Індонезії, Філіппін, Таїланду — до настання кризи виглядали цілком пристойно: вони мали високий рівень інвестицій і величезний обсяг заощаджень. Однак значну частину інвестицій було розтрачено на неістотні другорядні програми і проекти по розвитку нерухомості без якої-небудь підзвітності уряду і без обґрунтувань їхньої суспільної корисності. Ряд країн, у тому числі Австралія, Нова Зеландія, Сінгапур зуміли уникнути подібних проблем завдяки раніше проведеному мікроекономічному реформуванню і створеним внутрішнім інститутам регіонального і територіального розвитку.
В Африці і на Близькому Сході кластеризація здійснюється поки в окремих країнах і регіонах. Далі всіх у цьому напрямі просунулися, мабуть, Ізраїль, Єгипет, ОАЕ, Марокко, Сенегал, Південна Африка. Неабияку активність у напрямі кластеризації країни виявляє Туреччина.
Незважаючи на локальний і регіональний характер кластерів, багато які з них уже отримали всесвітню популярність і стали у своїй сфері еталоном. До таких кластерів, у першу чергу, варто віднести автомобільний кластер у Детройті, IT-індустрії в Силіконовій Долині, індустрії кіно Голівуд у Лос-Анджелесі, виробництво килимів у Далтоні (штат Огайо), фінансово-діловий у Нью- Йорку, high-tech і аерокосмічний (Майкрософт + Боїнг) у Сіетлі (усі з США), а також металообробні і машинобудівні кластери Німеччини і Швейцарії, кластери столиць моди — у Парижі і Мілані, світові фінансові кластери — центри в Лондоні і Гонконгу, міста- компанії Тойота Сіті і Людвіксхафен та ін.
Успішні кластери залучають до своєї діяльності велику кількість зв’язаних з ними галузей промисловості, фірм-постачальників й інститутів, розміщених у географічній близькості. Спробуємо уважно розглянути на рисунку 1.6 відомий морський кластер Норвегії.
Рис. 1.6. Норвезький морський кластер
Норвегія — невелика країна, у якій проживає лише 0,06% населення планети, але вона забезпечує близько 10% світових морських перевезень. Саме завдяки цьому її частка у світовому ВВП складає близько 1%. Життєвий рівень і заробітна плата в країні високі, проте Норвегія залишається конкурентоспроможною, незважаючи на жорстку конкуренцію. Яким же чином економіка Норвегії досягла такої високої продуктивності й інноваційності? Так, тому що поряд з першокласними судноплавними компаніями в економіці Норвегії існують різні споріднені із судноплавством галузі, постачальники й інші високопрофесійні спеціалізовані агенції й інститути. Для страхування суден, що знаходяться в кожній з акваторій планети, необхідні високопрофесійні страховики, і вони завжди знайдуться саме в Норвегії. Ця країна має найкращих у світі суднових адвокатів і найкваліфікованіших фахівців зі структуризації морських трансакцій і урегулювання суперечок шляхом погодження інтересів сторін. Норвезькі банківські і фінансові інститути здійснюють спеціалізоване фінансування не тільки для норвезьких судновласників, але й роблять такі послуги судновласникам усього світу. Норвезькі університети технологічно добре оснащені, мають потужний дослідницький потенціал і постійно підживлюють інно- ваційність національного морського кластеру новітніми ідеями.
Як наслідок, у Норвегії накопичилася критична маса унікальних знань і потенційних можливостей у морській справі, що об’єктивно привело до ефекту ланцюгової реакції і подальшого бурхливого розвитку морського кластеру (об’єднання груп фірм, галузей промисловості, інститутів у сфері морської діяльності в безпосередній близькості).
З діяльністю цього морського кластеру автору довелось детально познайомитися в Скандинавії ще в 70-ті роки, коли через “Конеїс- то-Норге” — радянсько-норвезько-фінську компанію доводилося поставляти радянське устаткування на морські платформи для підводного буріння нафти в Північному морі27. То був період становлення і зміцнення кластеру. Силу цього кластеру світ відчув зовсім недавно, коли після трагічної загибелі атомохода “Курськ” 12 серпня 2000 р. російським організаціям довелося вести довгі важкі переговори з норвезькими компаніями на предмет підписання контракту на підняття ними підводного човна. Норвезький план здався російській стороні надто дорогим і трудомістким, тому контракт був раптом підписаний не з норвезькою, а з голландською компанією “Ма- мут”. Однак, на подив російської сторони, голландці відразу ж після одержання авансу в 15 млн дол. звернулися по допомогу до норвезької компанії “Сміт-Так”, оскільки з’ясувалося, що голландці не мають потрібного устаткування і роботи можуть виконати лише норвезькі фірми. Як відомо, врешті-решт роботи виконав міжнародний кластер, у якому фронтом робіт керували норвезькі фахівці, а виконавцями були також англійські, голландські та інші компанії.
Таким чином, концепція кластеру дозволяє розглядати національну економіку і її регіональні і муніципальні сектори під новим кутом зору, а також підкреслює зміну ролі компаній, різних зв’язаних з ними організацій і урядів у нових умовах глобалізації-лока- лізації. В умовах зростаючої динамічності конкурентної боротьби на глобальних ринках роль кластерів буде, безперечно, зростати.