Круглий стіл на тему: «Трансформація менеджменту в мінливих умовах ринку»
Будинок профспілок України,
29.05.2012
(8-й поверх, к. 33)
Проблеми впровадження інновацій в умовах трансформації економіки
Соколенко С.І.,
Президент МФСР,
член Президії СЕУ
Тема всебічної технологічної модернізації економіки України та її регіонів набуває в останні роки все більшої актуалізації. Однак, процес поширення нових постіндустріальних технологій, що відбувається в цей час у світі, не проявився суттєво в Україні.
Інноваційна активність більшості українських підприємств залишалась низькою, що спричинило їх технологічне відставання від провідних компаній країн світу. Настав час активно діяти для поновлення сталого економічного та технологічного зростання виробництва в Україні та в кожному з її регіонів.
Треба враховувати, що економічну модернізацію слід розглядати як трансформаційний процес, що здійснюється під тиском технологічних змін, які впливають на господарське середовище та на супутні до них інституціональні та інші зрушення.
У системному трансформаційному процесі можливо визначити дві основні складові – корінну технологічну трансформацію та супутнє інституціональне перетворення.
Головний результат технологічної трансформації міститься у зміні технологій, і головне, у зміні технологічних виробничих процесів, на яких тримається виробничий потенціал суспільства. Поруч з технологічними інноваціями, в сучасному суспільстві особливо важлива роль інновацій у сфері людського капіталу.
Поряд з технологічними інноваціями та пов’язаними з ними нематеріальними інноваціями, що забезпечують оновлення людського капіталу, невіддільним джерелом розвитку соціальної системи є інституціональні новації. Тому обов’язковим атрибутом трансформації в кожній соціальній системі виступають зміни інститутів, тобто інституціональні трансформації.
Роль інституціональних новацій у прискоренні розвитку національної економіки на етапі її модернізації надзвичайно велика. Однак реалізувати таке завдання досить складно, тому що розв’язання цієї проблеми пов’язано з кардинальною перебудовою діючих інституціональних механізмів, які визначають напрями та результати інноваційної діяльності в країні.
Україна, перебуваючи зараз в статусі країни з перехідною економікою, у своєму потенціалі діючих механізмів управління використовує як сучасні ринкові механізми, так і малоефективні механізми першого етапу постсоціалістичної трансформації. Більш того в деяких секторах чи напрямах все ще використовуються механізми колишньої планової економіки.
Для економіки України настав час проведення модернізаційного ривка. Одночасно мають бути здійснені супутні технологічним інноваціям інституціональні реформування, специфіковані по окремих секторах.
Зрозуміло, що одночасне виконання успішних інституціональних реформ в різних секторах неможливо. В деяких з них такі реформи мають бути більш глибокі, кардинальні.
Як у нас вже неодноразово повідомлялось, до пріоритетних напрямів технологічної модернізації в інноваційній сфері віднесені:
– енергоефективність та енергозбереження;
– ядерні та космічні технології;
– медичні технології та лікарські засоби;
– стратегічні інформаційні технології, створення суперкомп’ютерів, розробка їх програмного забезпечення.
Нажаль, поки що в Україні більшість інноваційних проектів виконується за рахунок держбюджету відомими українськими компаніями. Участь у цих процесах представників малого і середнього бізнесу дуже обмежена. В наслідок цього в Україні низькою залишається ступінь комерціалізації інновацій (в 3-4 рази нижче ніж в промислово розвинених країнах світу).
Реформування в інноваційній сфері в першу чергу мають проявитися у швидкому зростанні високотехнологічного сектору економіки України. Важливу роль в цьому процесі буде відігравати поширене використання переваг горизонтальної і вертикальної інтеграції учасників інноваційних проектів, тобто просторової кластеризації на регіональному, національному та міжнародному рівнях. Це дозволить Україні забезпечити впровадження і тиражування найбільш затребуваних на сьогодні найновіших технологічних досягнень. Зрозуміло, що і в сировинному секторі України визріла необхідність технологічної модернізації та формування відповідних інноваційних кластерів.
Враховуючи глобальні зміни клімату та посилення негативного техногенного впливу на оточуюче середовище, в Україні набува гостроти потреба в максимальному використанні джерел відновлюваної енергії, до яких відносяться: сонячна, вітрова, геотермальна, гідроенергія та ін. В більшості регіонів України вже почалось формування кластерів альтернативної енергетики, діяльність яких посилює надію на те, що вже невдовзі виникнуть можливості значного збільшення виробництва електроенергії.
На порядку денному дуже гостро стоїть питання технологічної модернізації традиційної економіки, в першу чергу, сільського господарства України на новій технологічній базі.
Почали формуватися кластери розвитку садівництва, тваринництва, птахівництва, бджільництва, рибного господарства та ін. В цілому, в доступній перспективі обов’язково необхідне подальше дерегулювання, приватизація і кооперування в реальній сфері економіки, що надасть стимулюючий вплив на підприємницьку і також інноваційну активність. Це має підтримати українське село, яке в останні роки дуже швидко занепадає.
На сам кінець хотілось би торкнутись такого важливого питання як програмування трансформації національної економіки на кластерній основі.
Нажаль, в Україні, на відміну від реформування економік у сусідніх країнах як на заході – ЄС, так і на сході – СНД, до цього часу немає системного законодавства по створенню інститутів підтримки кластерів, немає і затвердженої концепції кластерної політики на місцевому, регіональному та національному рівнях.
В той же час аналіз світової практики та реалізація кластерних стратегій дозволяє зробити такі принципові висновки:
1. Застосування кластерного підходу є закономірним етапом у розвитку сучасної економіки і є запорукою розвитку високорозвиненої системи господарювання.
2. Перевага кластерного механізму виробництва полягає в тому, що він заснований на ефективному поєднанні внутрішньокластерної кооперації в процесі виробництва продукції з внутрішньою конкуренцією у рамках промислового кластеру. При цьому використовується мережевий характер взаємодії його учасників, тому що саме горизонтальна інтеграція сприяє формуванню чітко орієнтованого ланцюжка розповсюдження нових знань, технологій та інновацій. Специфікою кластера є отримання його організаціями – учасниками синергетичного ефекту, що відбивається в підвищенні конкурентоспроможності всієї системи в порівнянні з окремими господарюючими суб’єктами.
3. Відмінною рисою кластеру є його інноваційна орієнтованість, найбільш успішні кластери формуються там, де здійснюється чи очікується «прорив» в галузі техніки і технології виробництва з наступним виходом на нові ринкові ніші. Тому сьогодні усі країни світу активно використовують кластерний підхід у формуванні та регулюванні своїх національних інноваційних програм.
4. Проведення кластерної політики базується на організації взаємодії між органами державної влади і місцевого самоврядування, бізнесом і науково-освітніми установами.
Координація їх зусиль сприяє підвищенню інноваційного виробництва і сфери послуг, взаємному удосконаленню і посиленню ефективності їх роботі.
5. Конкурентоспроможні кластери, як правило, мають розвинені зв’язки, зі схожими кластерами в інших регіонах і країнах. Стимулювання подібних міжнародних зв’язків стає важливим напрямком кластерної політики, прискорює розвиток кооперації між родинними кластерами, підвищує ефективність їх співробітництва.
