4. Підсумки досліджень
4.1. Тенденції соціально-економічного розвитку України
Головною метою державної регіональної політики України є створення умов для динамічного, збалансованого розвитку України та її регіонів, підвищення рівня життя населення, забезпечення додержання гарантованих державою соціальних стандартів для кожного її громадянина.
Досвід соціально-економічного розвитку України протягом останніх років засвідчив, що суттєві регіональні диспропорції перетворилися в загальний чинник на шляху її економічного зростання. Наявність значних регіональних соціально-економічних диспропорцій перешкоджає проведенню єдиної державної економічної соціальної політики, не дозволяє використати переваги територіального поділу, спеціалізації та кооперування праці, збільшує загрозу виникнення регіональних криз, дезінтеграції національної економіки, не сприяє формуванню загальнодержавного ринку товарів і послуг, не дає змоги повною мірою використовувати потенціал межрегіонального та прикордонного співробітництва, ускладнює вирішення екологічних проблем і т.д.
До головних чинників поглиблення регіональних диспропорцій в Україні в процесі переходу до ринкових відносин слід віднести:
- відмінні ступені адаптованості окремих регіонів з різною структурою економіки до функціонування в умовах ринкової конкуренції;
- збереження галузевого принципу управління економікою, надання державної підтримки переважно базовим галузям, які мають високий ступінь територіальної локалізації;
- недостатній рівень внутрішньої кооперації виробництва між регіонами;
- послаблення ролі держави в регулюванні та стимулюванні регіонального розвитку;
- реформування системи державного управління шляхом децентралізації, що відбувалося за відсутності достатньої нормативно-правової бази і супроводжувалось великою вагою суб’єктивних чинників у взаємодії центральної і регіональної влади;
- недосконалість механізму бюджетного регулювання, яке тривалий час здійснювалось переважно на основі двосторонніх домовленостей окремих територій і центру;
- недостатня обґрунтованість та безсистемність в застосуванні механізмів впливу держави на розвиток регіонів.
|
Таблиця 4.1. | |||||||||
|
Регіон, область |
Частка регіону / області в Україні, % за показником: | ||||||||
|
Територія |
Чисельність населення на 2003р. |
Обсяг валової доданої вартості |
Обсяг промислового виробництва |
Обсяг валової продукції сільського господарства |
Вартість основних засобів |
Обсяг інвестицій в основний капітал |
Обсяг іноземних інвестицій | ||
| Україна |
100 |
100 |
100 |
100 |
100 |
100 |
100 |
100 | |
| Північно-Західний |
6,60 |
4,60 |
3,30 |
2,00 |
5,93 |
3,10 |
3,60 |
2,00 | |
| Волинська |
3,30 |
2,20 |
1,60 |
0,80 |
2,95 |
1,40 |
1,70 |
1,00 | |
| Рівненська |
3,30 |
2,40 |
1,70 |
1,20 |
2,98 |
1,70 |
1,90 |
1,00 | |
| Подільський |
10,10 |
8,80 |
6,00 |
3,70 |
13,03 |
5,80 |
4,60 |
1,70 | |
| Вінницька |
4,40 |
3,60 |
2,70 |
1,80 |
5,73 |
2,40 |
1,70 |
0,70 | |
| Тернопільська |
2,30 |
2,30 |
1,30 |
0,60 |
3,04 |
1,30 |
0,90 |
0,50 | |
| Хмельницька |
3,40 |
2,90 |
2,00 |
1,30 |
4,26 |
2,10 |
2,00 |
0,50 | |
| Карпатський |
9,30 |
12,80 |
8,60 |
5,30 |
11,48 |
9,10 |
9,90 |
8,10 | |
| Закарпатська |
2,10 |
2,60 |
1,50 |
0,60 |
2,22 |
1,30 |
1,60 |
2,40 | |
| Івано-Франківська |
2,30 |
2,90 |
2,10 |
1,60 |
2,65 |
2,00 |
2,60 |
1,30 | |
| Львівська |
3,60 |
5,40 |
4,00 |
2,70 |
4,61 |
4,50 |
4,80 |
4,10 | |
| Чернівецька |
1,30 |
1,90 |
1,00 |
0,40 |
2,00 |
1,30 |
0,90 |
0,30 | |
| Причорноморський |
18,80 |
15,10 |
12,90 |
7,70 |
15,01 |
14,10 |
15,40 |
11,50 | |
| АР Крим |
4,50 |
5,00 |
3,70 |
1,80 |
3,08 |
4,60 |
4,70 |
3,90 | |
| Миколаївська |
4,10 |
2,60 |
2,40 |
2,40 |
3,31 |
2,50 |
2,50 |
1,20 | |
| Одеська |
5,50 |
5,10 |
5,20 |
2,60 |
5,28 |
5,10 |
7,10 |
5,40 | |
| Херсонська |
4,70 |
2,40 |
1,60 |
0,90 |
3,34 |
1,90 |
1,10 |
1,00 | |
| Київ |
0,10 |
5,50 |
17,00 |
6,00 |
| |
7,00 |
16,10 |
34,60 |
За узагальнюючим індикатором рівня економічного розвитку, яким вважають показник обсягу виробництва валової доданої вартості на одну особу, регіональна диференціація постійно зростає. Якщо в 1996р. різниця між максимальним та мінімальним значеннями цього показника становила 2,7 рази, то в 2001 р. співвідношення між показниками м. Києва (11,9 тис. грн..) та Чернівецької області (2,0 тис.грн.) досягло 5,9 раза.
Зберігаються суттєві відмінності між регіонами за структурою виробництва ВДВ, яка в усіх регіонах (крім м. Києва) не відповідає сучасним стандартам розвинутих європейських економік (див. таблицю 4.1.). Зокрема, регіони дуже відрізняються за часткою промисловості у виробництві ВДВ: у 7 областях, що досліджувались, вона є меншою 20% і одночасно становить понад 50% в областях Придніпров’я. Водночас у більшості областей дуже високою є питома вага сільського господарства у виробництві ВДВ: в 11 областях України вона становить понад 30%, в 7 областях – понад 20%. Це є свідченням розгортання в умовах економічної кризи в більшості регіонів процесів деіндустріалізації. В усіх регіонах суттєво зросла питома вага сфери послуг, проте її структура і якість ще далекі від рівня сучасних вимог.
Економіку значної частини областей сьогодні визначають одна – дві галузі, що є
сировинними, або виробляють проміжну та низькотехнологічну продукцію. У 2002 році після трирічного зростання лише Одеській області з тих, що досліджувались, вдалося досягнути і перевищити обсяги промислового виробництва (в порівнянних цінах), які існували в 1990 році. Водночас в АР Крим обсяг промислового виробництва не досягнув навіть половини, а ще у 8 областях – 60% рівня 1990р.
Однією з найважливіших складових розвитку економіки регіонів є інвестиційна діяльність. Регіони України суттєво відрізняються можливостями щодо залучення інвестицій. За обсягом інвестицій в основний капітал на одну особу станом на початок 2003 року різниця між максимальним (м. Київ – 2252,6 грн.) і мінімальним (Тернопільська область – 281,5 грн.) значеннями становила 8 разів. Водночас понад третину (34,6%) прямих іноземних інвестицій було зосереджено в м. Києві.
Не сприяє поліпшенню ситуації в регіонах рівень інституційних перетворень в економіці, зокрема розвиток малого підприємництва та ринкової інфраструктури.
Найбільш вагоме місце займають малі підприємства в економіці Закарпатської, Чернівецької, Тернопільської, Івано-Франківської областей, де їхня частка у загальних обсягах виробництва продукції (робіт, послуг) становить 15 – 20% при середній величині цього показника по Україні 7,3%. Залишається значною диспропорція в розвитку інфраструктури підтримки малого підприємництва по регіонах України. Насамперед, це стосується таких об’єктів інформаційно-консультативної галузі, як бізнес-центри та бізнес-інкубатори. Недостатність послуг, що ними надаються, відсутність чіткої координації в упорядкуванні функцій різних об’єктів інфраструктури з боку місцевих органів влади значним чином стримують формування сприятливого підприємницького середовища в регіонах.
Зростання економічних диспропорцій спричинило посилення територіальної диференціації за основними соціальними параметрами. Зокрема, в 2003р. співвідношення між максимальним та мінімальним рівнями середньомісячної заробітної плати працівників у регіонах (відповідно в м. Києві – 696,8 грн. та Тернопільській обл. – 273,5 грн.) становило 2,6 раза. Суттєві відмінності характерні для ситуації на регіональних ринках праці. Показники рівня безробіття, розраховані за методологією Міжнародної Організації Праці, свідчать про дуже складну ситуацію із зайнятістю та безробіттям в усіх регіонах. Варіація рівня безробіття, розрахованого за методологією МОП, в регіонах у 2002 році становила 2,9 раза: максимальний показник був у Чернівецькій області – 16%, мінімальний – АР Крим – 5,6%.
Важливі результати щодо регіональних відмінностей у соціальному розвитку дає аналіз про витрати і доходи домогосподарств. За даними вибіркового обстеження умов життя домогосподарств у 2003 році в усіх регіонах понад 90% сукупних ресурсів домогосподарств використовується на споживчі витрати, що є свідченням низького рівня життя населення. Найбільша частка сукупних витрат домогосподарств на придбання продовольчих товарів зафіксована у Закарпатській, Рівненській, Чернівецькій, Волинській областях та в АР Крим.
Слід наголосити, що найвищих показників середніх сукупних ресурсів та середніх сукупних витрат одного домогосподарства досягнуто в м. Києві, Тернопільській, Львівській, Івано-Франківській областях, найнижчих – у Херсонський, Закарпатській, Чернівецькій областях, а різниця між максимальним і мінімальним значенням становить 1,7 раза.
Такий регіональний розподіл, навіть з врахуванням соціально-демографічних характеристик домогосподарств (більша кількість членів домогосподарств у західних областях), дозволяють зробити наступні висновки. По-перше, він обумовлений тим, що в деяких регіонах є низькою частка в сукупних ресурсах грошових доходів: у Волинській, Тернопільській, Хмельницькій областях вона становить менше 70%, одночасно понад 20% становить вартість спожитої продукції, отриманої з особистих підсобних господарств – тобто, можна говорити про перехід значної частини сільського населення до натурального способу господарювання. По-друге, офіційна статистика щодо соціального розвитку не цілком адекватно відображає реальний рівень доходів та добробуту населення, в деяких регіонах досить значні обсяги не задекларованих коштів одержано від трудової міграції та нелегального сектора економіки. По-третє, дані про обстеження умов життя домогосподарств необхідно враховувати при визначенні депресивних регіонів та обсягів державної допомоги, що їм надається.
Тенденції економічного зростання, що сформувалися в державі впродовж кількох останніх років, реалізуються через активізацію економічного життя регіонів. Проведений аналіз розвитку областей у 2003 і 2004 роках свідчить про зростання практично в усіх регіонах обсягів промислового виробництва, обсягів інвестицій в основний капітал, рівня реальної заробітної плати. При цьому спостерігається позитивна тенденція більш високих темпів економічного зростання у менш розвинених регіонах.
Зокрема, протягом 2003 р. виробництво промислової продукції збільшилось порівняно з відповідним періодом попереднього року в усіх регіонах. Найбільшими були темпи приросту в Тернопільській (40,4%), Закарпатській (35,3%), Івано-Франківській (28,7 %), Чернівецькій (26,6 %) областях. В ряді регіонів суттєво зросли обсяги виробництва товарів народного споживання, зокрема, в Рівненській (на 70,9%), Тернопільській (на 55,7%), Миколаївській (на 54,3%) областях. Одночасно в усіх регіонах, особливо в тих, де є великою питома вага рослинництва, відбулося суттєве скорочення обсягів сільськогосподарського виробництва; наприклад, в Одеській області – більше, ніж на 40%. Зберігається позитивна динаміка зростання заробітної плати. Зокрема, в більшості областей розмір середньомісячної заробітної плати за 2003р. зріс більше, ніж на 20% порівняно з попереднім роком.
Таким чином, проведений аналіз дозволяє зробити такі висновки щодо сучасних тенденцій соціально-економічного розвитку регіонів:
- процеси економічного зростання в регіонах загалом мають стійкій, однак несистемний характер;
- позитивна економічна динаміка в регіонах не супроводжується адекватним покращанням соціальних параметрів, зокрема, в значній частині областей продовжує загострюватись ситуація у сфері зайнятості;
- більшість областей мають низький рівень конкурентоспроможності і привабливості для іноземних інвестицій;
- позитивні тенденції економічного зростання в регіонах автоматично не призводять до пом’якшення регіональних відмінностей.
Вирішення проблеми зростання регіональної соціально-економічної диференціації в Україні потребує розроблення та реалізації стратегії подолання диспропорцій в регіональному розвитку, яка повинна забезпечити:
- мобілізацію і активізацію сукупного ресурсного потенціалу регіонів, підвищення ролі ендогенних чинників забезпечення економічного зростання;
- формування оптимальної високоефективної структури господарства регіонів, яка б забезпечила їх комплексний розвиток;
- посилення відповідальності держави за реалізацію єдиної державної регіональної політики, орієнтованої на розвиток кластерів;
- системне запровадження механізмів стимулювання регіонального розвитку;
- активізацію наукових досліджень щодо прискорення розвитку кластерів;
- створення зон вільної торгівлі, ТПР у регіонах, де склалися умови для розвитку кластерів.
Ефективність реалізації такої стратегії значною мірою залежить від узгодженої
діяльності центральних, регіональних та місцевих органів влади щодо системної реалізації відповідних заходів державної регіональної політики.
В умовах трансформаційних процесів в економіці України особливої актуальності набуває розвиток інноваційно-інвестиційної стратегії регіону, оскільки успішні ринкові перетворення без інвестицій та інновацій неможливі.
В результаті проведених досліджень було встановлено, що недостатнє фінансове забезпечення інноваційної діяльності не дозволяє в повній мірі використовувати наявний інноваційний потенціал регіонів України. Недостатність власних коштів підприємств та відсутність можливостей залучення довгострокових кредитів і коштів інвесторів в інноваційну сферу призводять до відмови проведення науково-технічних робіт, зменшення обсягу інноваційної продукції та зниження технічного рівня створених нових видів техніки та технологій.
Результати кількісного аналізу показників фінансування науково-технічної та інноваційної сфери регіонів (табл.4.2) свідчать про невисоку ефективність використання їх інноваційного потенціалу, вказують на необхідність кардинального покращення інвестиційного забезпечення інноваційної діяльності та спонукають до пошуку шляхів і методів ефективної реалізації інноваційно-інвестиційної політики в регіоні.
Таблиця 4.2. Обсяг фінансування науково-технічної інноваційної діяльності в регіонах України, які досліджувались (2002р.)
|
Фінансування науково-технічних робіт, млн.грн |
Фінансування інноваційної діяльності, млн.грн | ||
| Україна |
2611,02 |
3013,85 | |
| Північно-Західний |
13,68 |
35,50 | |
| Волинська |
7,88 |
25,49 | |
| Рівненська |
5,80 |
10,01 | |
| Подільський |
33,84 |
40,32 | |
| Вінницька |
23,81 |
26,74 | |
| Тернопільська |
6,82 |
1,55 | |
| Хмельницька |
3,21 |
11,83 | |
| Карпатський |
123,94 |
449,81 | |
| Закарпатська |
7,08 |
191,43 | |
| Івано-Франківська |
15,70 |
146,48 | |
| Львівська |
93,20 |
108,65 | |
| Чернівецька |
7,96 |
3,25 | |
| Причорноморський |
283,62 |
434,39 | |
| АР Крим |
86,28 |
50,22 | |
| Миколаївська |
127,58 |
270,67 | |
| Одеська |
61,34 |
62,36 | |
| Херсонська |
8,42 |
51,14 | |
| Київ |
1062,64 |
286,66 |
Поки ще інноваційний процес в Україні не набув достатніх темпів. Інноваційну активність промислових підприємств стримують відсутність власних коштів, труднощі із сировиною, недостатня державна підтримка вітчизняного виробника. Результати досліджень свідчать, що понад 70 відсотків промислових підприємств взагалі не займаються інноваційною діяльністю. Серед причин, що стримують цю діяльність, більшість підприємств (майже 86%) називають відсутність фінансування для покриття великих витрат, пов’язаних з нововведеннями.
Дефіцит бюджетного фінансування та відсутність коштів у вітчизняних замовників призводить до постійного зростання в загальних обсягах фінансування інноваційної діяльності підприємств частки власних коштів та кредитних ресурсів (наприклад, у Волинській області станом на початок 2002р. – 78,8% і 18,5% відповідно). Як свідчать результати досліджень, майже не надходять на розвиток інноваційної діяльності кошти з державного бюджету та від вітчизняних і іноземних інвесторів. В 2000 р. у Волинській області лише одне підприємство виконувало інноваційні роботи за рахунок залучених іноземних інвестицій.
Практично відсутнє фінансування інноваційних проектів недержавними структурами, в тому числі комерційними банками, з причини довгостроковості таких капіталовкладень та значного комерційного ризику. Через недосконалий розвиток регіонального фондового ринку виникають додаткові труднощі для участі вітчизняних та іноземних фінансово-промислових структур у фінансуванні інноваційних проектів
Для фінансової підтримки інноваційної діяльності в регіонах доцільно створювати спеціалізовані державні та комунальні інноваційні фінансово-кредитні установи, діяльність яких законодавчо закріплена Законом України «Про інноваційну діяльність» і передбачає залучення коштів як місцевих бюджетів, так і юридичних та фізичних осіб. На регіональному рівні необхідно стимулювати формування інноваційних кластерів, які об’єднують владу, промислові підприємства, банки, наукові організації регіону, мають високий рівень технологічної та фінансової інтеграції для реалізації інноваційно-інвестиційних проектів.
Найбільш поширеним заходом щодо підтримки інноваційної діяльності фірм є державна або регіональна інвестиційна політика (тобто фінансова підтримка). Саме її більш за все потребують підприємства науково-інноваційного профілю, оскільки невизначеність результатів досліджень та високі витрати на їх проведення унеможливлюють функціонування без державної підтримки.
Чітка стратегія державної науково-технічної та інноваційної політики має бути
орієнтиром та стимулом нарощування інвестицій для суб’єктів господарювання. Концентруючи фінансові кошти на пріоритетних напрямах, уряд стимулює розвиток НДДКР, регулює розподіл ризиків, що об’єктивно притаманні інвестиційно-інноваційної діяльності. Приватний сектор підтримує проекти, що ініційовані державою, та сприяє їх подальшій комерціалізації з метою отримання прибутку.
Одним з важливих джерел інвестиційного забезпечення інноваційних процесів є іноземні інвестиції, що здійснюються в різних формах, зокрема, як внески в статутні фонди і купівля акцій підприємств, кредити зарубіжних банків і міжнародних фінансових організацій.
Аналіз структури іноземних інвестицій в Україні показує, що найбільший інтерес викликає вкладення капіталу в такі галузі, як харчова промисловість, внутрішня торгівля, фінансові операції. Крім того, тільки 25% від загальної суми іноземних інвестицій використано на купівлю нового обладнання і технологій, у той час як на придбання споживчих товарів – 65% вкладень. Іноземні інвестори мало зацікавлені у створенні нового національного капіталу і розвитку інноваційного процесу. Отже, не всі інвестиції корисні з національної точки зору. Корисними можна визнавати вкладення в інновації, якщо кошти вкладаються в уже існуюче підприємство і не переслідується мета придбати над ними контроль. Інші інвестиції на ці цілі повинні розглядатися в залежності від:
- ступеня новизни створених підприємств;
- можливості створювати нову науково-технічну продукцію без імпорту основних її частин;
- забезпечення значної економії паливно-енергетичних ресурсів і впровадження ресурсозберігаючих технологій.
Важливою проблемою для іноземних інвесторів є узгодженість законодавства України з оподаткування з нормами міжнародного права. Подібна невідповідність негативно впливає на інвестиційний клімат в країні та створює імідж держави з підвищеним ступенем ризику. Іноземному інвестору при відсутності яких-небудь спільних правил і принципів, які взаємопов’язані із загальноприйнятими нормами у міжнародній практиці, нелегко орієнтуватися у нашому внутрішньому законодавстві. Тому питання, що відносяться до іноземних інвестицій, повинні бути взаємопов’язані у законодавчих актах України з нормами міжнародного права. Хоч оподаткування не відноситься до числа регіональних факторів здійснення прямих іноземних інвестицій, проте дуже високі ставки податку можуть вплинути на рішення іноземного інвестора.
Одним із найважливіших та найактуальніших аспектів інноваційної політики, пов’язаним з інвестиційними процесами, які дозволяють стимулювати прискорення іноземних інвестицій та контролювати ступінь їх впливу на національне виробництво, є інтернаціоналізація вітчизняних підприємств. Мова йде про створення інвестиційних та інноваційних умов для участі національних виробників у міжнародних групах та кластерах через залучення іноземного стратегічного капіталу. Доцільним є також контрольоване і часткове допущення іноземних фірм у деякі сегменти внутрішнього технологічного ринку. У свою чергу, це повинно супроводжуватися стратегією поширення внутрішнього попиту на технологічні продукти і створення переваг споживачам вітчизняної техніки та її виробникам.
В умовах обмежених фінансових ресурсів і дефіциту бюджету у здійсненні ефективної інвестиційно-інноваційної політики зростає значення створення інвестиційних фондів. Їх слід розглядати як форму реалізації державної та регіональної інноваційної політики. Інвестиційні науково-технічні фонди, як переконує світовий досвід, є ефективним засобом здійснення промислової, науково-технічної, інноваційної та соціальної політики.
Перспективним напрямом у створенні стійкого джерела інвестицій є введення спеціальних банківських рахунків і рахунків оновлення для обов’язкового зарахування на них первинних фінансових джерел господарюючих суб’єктів. Безумовно, реалізація такого рішення також значною мірою пов’язана з вдосконаленням системи оподаткування. Як основні заходи, спеціалісти називають необхідність звільнення від оподаткування частини прибутку, яка спрямовується на інвестиції у нову техніку і технології, проведення реконструкції виробництв на якісно новій основі.
Підсумовуючи вищесказане, можна зробити висновок, що для підвищення ефективності інноваційних процесів у регіоні необхідно, щоб інвестиційна діяльність стала основою розгортання інновацій. З цією метою органам державної влади потрібно стимулювати направлення інвестиційних ресурсів на виконання, в першу чергу, пріоритетних загальнодержавних та регіональних інноваційних програм, а також контролювати раціональність використання іноземних інвестиційних та інноваційних ресурсів.