Конкурентоспроможність регіону та інноваційні кластери

Міжнародна науково-практична конференція
«Будуємо нову Європу: будівельні кластери та стратегії розвитку регіонів при підготовці до Євро-2012»
м. Тернопіль, 11-13 червня 2008р.
„Конкурентоспроможність регіону та інноваційні кластери”
Спілка економістів України
Торгово-промислова Палата України
Інститут економіки і прогнозування НАН України

Соколенко С.І.

Глобалізація ринків, збільшення конкуренції призвели до зростаючої популярності нової виробничої інноваційної моделі, в рамках якої всі учасники виробництва прагнуть об’єднатися в кластери.
Кластерний розвиток як фактор збільшення національної і регіональної конкурентоспроможності є характерною ознакою сучасної інноваційної економіки. Світова практика показала, що кластеризація економіки обумовлює і справляє вирішальний вплив на процеси посилення конкурентоспроможності та прискорення інноваційної діяльності. В цьому полягає новий економічний феномен, який дозволяє протистояти натиску глобальної конкуренції й належним чином відповідати вимогам національного і регіонального розвитку.
Виробничий кластер – це група економічно пов’язаних фірм та інших юридичних осіб та інститутів, що знаходяться у територіальній близькості. Завдяки такому неформальному об’єднанню всі його учасники отримують ряд виробничих переваг. В останні роки „кластерні стратегії” економічного розвитку набули широкої популярності у більшості країн світу незалежно від їх політичного устрою. Не виключенням є й Україна, де за останнє десятиріччя інтерес до цієї моделі соціально-економічного розвитку незмірно збільшився. Реалізуючи кластерні стратегії, національний уряд і регіональна адміністрація мають активно організовувати проведення комплексних досліджень в галузі формування кластерів з урахуванням місцевих умов. Як свідчить світовий та український досвід, багато хто із замовників цих досліджень – політики та їх консультанти – мали, як правило, досить туманне уявлення про суть кластерів і необхідних умов створення основи їх успішного функціонування. Дуже часто кластерні дослідження розглядаються ними як завершальна фаза нової стратегії, в той час, коли насправді це є лише початковим етапом формування кластерної моделі соціально-економічного розвитку.
Приступаючи до впровадження кластерної моделі виробництва, дуже важливо усвідомити глибинний зміст та структуру такої моделі, а також умови її формування і подальшого розвитку. Необхідно засвоїти методику ідентифікації історично утворених кластерів і рівня їх впливу на економічний розвиток регіону. Дуже важливо своєчасно підтримувати кластерні ініціативи й ефективно використовувати кластерний аналіз в регіональній політиці та практиці.
Кластери в сучасних умовах посилення конкуренції на глобальних ринках являють собою фундаментальну організаційну основу для реалізації ключових принципів становлення національної та регіональної економіки і відповідної розробки стратегій соціально-економічного розвитку регіонів.
Розуміння конкурентних переваг нових виробничих систем та активне формування регіональних інноваційних кластерів відкриває перед регіонами нові перспективи динамічного економічного розвитку та успішного подолання «викликів» з боку конкурентів. Щоб піднятися на такий рівень, лідерам регіонів варто виходити за рамки не лише проведення кластерних досліджень. Аналіз кількісних і якісних показників розвитку регіону повинен стати початковим етапом і основою для діалогу з діловими структурами, які здатні, об’єднавшись, сформувати свої регіональні кластери. Цей діалог буде сприяти лідерам регіону в освоєнні мистецтва розробки відповідних стратегій економічного розвитку.

Кластер як система взаємодії в ринковій економіці.
Поняття «виробничий кластер» виступає скоріше як широка концепція, ніж як точний термін, який визначає специфічного учасника ринкових відносин.
Кластер – це новий ефективний спосіб і система взаємодії, постійного ділового спілкування територіально і економічно споріднених учасників виробничого процесу заради отримання кожним із них сукупного синергетичного комерційного результату.
Кінець ХХ і початок ХХІ століть позначені вибухом інтересу до виробничих кластерів. Впровадження кластерної концепції виробництва дозволило великій кількості країн значно поліпшити продуктивність своєї економіки. У свою чергу, підвищений інтерес до неї вчених-економістів призвів до початку проведення великої кількості розробок, результатом яких стало не тільки значне зростання різного роду політичних і соціально-економічних експериментів та інновацій, а й формування десятків тисяч кластерів в усьому світі. До речі, активність вчених у цьому напрямку знайшла своє втілення в появі нової академічної дисципліни – «нової економічної географії».
Однією з ключових проблем освоєння кластерної моделі є визначення і виділення із багатьох різновидів кластерних зв’язків конкретної схеми виробничих відносин даного мережевого утворення, включаючи територіальну близькість, соціальні відмінності, особливості технології, напрями виробничих потоків та ін. Саме ступінь близькості членів кластеру за переліченими складниками визначає міцність і ефективність мотивованого функціонування даної конкретної кластерної виробничої системи. Кластеризація – це реальне втілення передбаченого логікою переконання в тому, що об’єднання зусиль близьких за вищевказаними ознаками виробництв надає їм перевагу над тими бізнес-структурами, які працюють відокремлено.
Найбільш чітка характеристика кластера виявляється на фоні місцевих відносин „покупець – постачальник”. Більшість фірм купує сировину, компоненти, послуги у інших місцевих фірм. Мати спільну мережу постачальників і покупців – це велика перевага для фірм-учасниць в подібних місцевостях. Суттєвою частиною кластерних взаємозв’язків є діяльність сформованого кластером „ланцюжка додаткової вартості”. Її функціонування дозволяє переконатися у тому, що конкурентні переваги фірм залежать від активності їх діяльності, починаючи від розробки проекту, закупки матеріалів, виготовлення продукції, і нарешті, – логістики їх продажу та обслуговування. Оскільки велика кількість перелічених операцій потребує широкої взаємодії між фірмами – постачальниками, професіональними сервісними фірмами, дистриб’юторами, покупцями та іншими структурами – географічне розташування компаній є дуже важливим чинником для кожної ланки ланцюжка додаткової вартості і для всіх стратегії розвитку. Прикладом цього може слугувати розвиток керамічного кластера в м. Слов’янску Донецької області, гранітного кластера в Житомирській області, будівельного кластера в Хмельницькій області, а також деревообробного кластера в с. Рокитне Рівненської області.
Важливість прямих зв’язків – „Покупець – Постачальник” ще більше зростає у випадку переходу від вертикальної інтеграції, коли одна ключова компанія сама виконує всі фінішні етапи виробничого процесу, до горизонтальної інтеграції, коли кожна компанія спеціалізується на окремих операціях спільного виробничого процесу та координує свою діяльність з роботою інших фірм-учасниць.
Кластери виконують роль конструктивних блоків у продуктивній, інноваційній економіці. У широкому розумінні, кластер, як агломерація фірм та їхніх постачальників, дозволяє створити локально-сконцентровані ринки праці. Кластеризація фірм в регіонах дозволяє посилювати процеси спеціалізації і розподілу праці між фірмами, пропонуючи їм більш широкий масштаб операцій. Залучаючи покупців і продавців до системної взаємодії, вдається знизити вартість одиниці продукції, виготовленої завдяки спільній діяльності. Виникає також можливість знизити вартість одиниці технічної послуги, наданої членам кластеру.
Працюючи у тісній близькості одна з іншою, фірми можуть пропонувати і проводити субконтрактацію (навіть із залученням конкурентів!!) за замовленнями, виконання яких ускладнюється через відсутність потужностей. Виробнича близькість фірм дозволяє їм збільшити можливості за рахунок використання потенціалу всіх контракторів. Такі можливості дозволяють фірмам зберігати коло постійних замовників.
Кластеризація фірм дає можливість посилювати міжфірмені потоки ідей та інформації. Такі потоки, як правило, здійснюються формально і неформально шляхом обміну ідеями між партнерськими фірмами при виконанні спільної роботи, в рамках контактів із спільними постачальниками, через соціальні міжфірмені зв’язки. Як правило, такому обміну сприяє спільне членство в комерційних, ремісничо-кущових чи інших ділових асоціаціях, профспілкових організаціях, різних структурах та інститутах, заснованих на комунальному рівні. Однією з головних цілей таких асоціацій є розширення потоку інформації, створення соціальної основи для зниження вартості трансакцій та інших непрямих витрат учасників кластера. Напевно в цьому найбільшого успіху в Україні досягла Асоціація «Аура» (м. Севастополь), яка забезпечила взаємодію восьми локальних інноваційних кластерів.

Регіональна кластеризація – шлях до успіху в конкурентній боротьбі.
Глибина та широта сфер діяльності кластерних структур особливо зросла за останні роки з наростанням процесів глобалізації, посиленням конкурентної боротьби і ускладненням ситуації на світових ринках. Із збільшенням обсягів інформації і знань в галузі ризиків у глобальній економіці значно змінилась і продовжує змінюватися роль кластерів в конкурентній боротьбі. Можливість шляхом кластеризації формувати необхідну критичну масу в окремих сферах діяльності дозволяє кластерам презентувати світу як унікальність, так і здатність будь-якої національної, регіональної чи територіальної економіки витримувати тиск з боку конкурентів.
Успіхи такої форми виробничої діяльності як кластер слід розглядати у тісному зв’язку з сучасними „законами” конкурентної боротьби і з врахуванням специфіки територіально-регіонального аспекту у глобальній економіці.
Кластери можуть охоплювати як невелику (10-15 компаній), так і значну кількість підприємств та структур (6-7 тисяч компаній, як, скажімо, в Індії чи в Китаї), а також можуть формуватися як з крупних, так і з малих фірм в різноманітних видах об’єднань і співвідношень. Кластером вважають як географічну концентрацію компаній, що працюють в окремому виді бізнесу, так і конгломерацію великих і малих фірм, частина яких може бути власністю іноземців. Кластери з’являються як в традиційних галузях, так і в high-tech напрямах, як у виробничо-комерційному сегменті або в секторі послуг, так і в соціальних сферах.
Нерідко центром формування кластерів виступають університети або групи науково-дослідницьких структур і проектних установ. Різні кластери мають неоднакову ступінь взаємодії між фірмами, які входять до них. Форми такої взаємодії варіюються від порівняно простих мережевого типу асоціацій, до складних, багаторівневих коопераційно-конкурентних утворень. Формування кластерів можливе як в умовах великомасштабної, так і невеликої за обсягами економіки. Кластери формуються не тільки в умовах промислово розвинутих держав, але і в тих країнах, які ще розвиваються. Вони виникають на національному, регіональному і муніципальному рівнях. В деяких кластерах спостерігається паралельна наявність високих технологій поряд з порівняно невисокого технічного рівня виробництвами і послугами.
Такий широкий діапазон форм і видів кластерних структур безперечно утворює значні складності при формуванні кластерів, потребує проведення в цій сфері глибокої дослідницької роботи. Кластери, як вид складної багатоцентрової організації, сьогодні, в епоху глобалізації, являє собою типову ринкову структуру. Кластер в сучасній економіці – це більше ніж ланка окремої галузі промисловості, яка випускає окремий вид продукції. Звертаючи увагу на функціонування і «здоров’я» існуючих в багатьох країнах кластерів, можна зробити об’єктивні висновки про можливості і перспективи розвитку цих країн. Економіка знань, яка формується на сучасному етапі, орієнтується на пріоритетність розвитку кластерів, які визнані однією з ефективніших виробничих систем епохи глобалізації.
Світовий і поки що невеликий український досвід демонструють такі переваги виробничих систем на основі кластерної моделі:
- кластери спроможні забезпечувати поєднання у виробництві конкуренції з кооперацією, вони уособлюють „колективну ефективність”, створюють „гнучку спеціалізацію”;
- кластери будуються на використанні ефекту масштабу;
- кластери – це точки зросту, стимулятори технічного прогресу;
- кластери являють собою механізм підвищення регіональної і національної конкурентоспроможності.
Кластери дозволяють:
- посилювати процеси спеціалізації і розподіл праці між компаніями;
- ширше приваблювати клієнтуру, створюючи тісну взаємодію покупців і продавців;
- знижувати вартість одиниці технічної послуги і продукції, яка виготовлюється на основі спільної діяльності;
- посилювати міжфірмені потоки ідей і інформації;
- підвищувати інноваційність виробництва;
- створювати нові робочі місця;
- ефективніше використовувати місцеві природні ресурси;
- створювати здоровий соціальний капітал (все здійснюється на взаємній довірі), забезпечуючи соціальну справедливість;
- забезпечувати баланс ринкової ефективності і соціальної гармонії.
Всі, хто опікуються підприємництвом в Україні, усвідомлюють, як багато перепон утворюється на шляху до успіху в цій складній справі. Кластерна модель виробництва дає можливість швидко подолати більшість таких перепон.
Спеціалісти вважають, що переваги кластерів можна розділити на «жорсткі» і «м’які». Більш ефективні бізнес-трансакції, більш сприятливі інвестиції, зменшені витрати на закупівлю матеріалів, послуг та інші показники, які визначають прибуток і створюють робочі місця, – відносять до „жорстких” переваг кластерів.
«М’які» переваги кластерів виходять із їхньої орієнтації на організацію процесів навчання, бенчмаркінгу, обміну досвідом, який поширює знання серед учасників кластеру і породжує інновації, імітацію та удосконалення виробництва. У багатьох випадках «м’які» переваги кластеризації виступають як непомітний і невловимий актив, який лише посередньо трансформується в баланс прибутків і збитків. Практика свідчить про те, що «м’які» переваги потенційно справляють набагато більший вплив на результати діяльності кластеру, ніж ефект дії «жорстких» переваг.
Приділяючи увагу перевагам та специфіці кластерної моделі, слід обов’язково відмітити дискусію, яка ведеться сьогодні в тому числі і в Україні стосовно кластерної ідеї. Ряд учених, а також політиків і практиків, вважає цю модель частково невизначеною або надто еластичною, тому начебто кластери достатньо важко ідентифікувати. Дійсно, багатогранність кластерів та їх невизначений характер створюють проблеми для їхнього теоретичного і практичного розпізнавання, а також для їхнього методологічного дослідження. Справді, дуже важко розпізнати ефекти кластеризації через аналіз звичайної економічної урбанізації чи інфраструктурних перетворень.
Дійсно, принципова різниця між агломерацією структур і кластером не дуже помітна. Концепція кластеру базується на специфічному порядку максимально інтенсивного виробничого згуртування. Звичайно, можна стверджувати, що місто також фігурує як об’єднання різного роду економічної діяльності, але все ж така активність більшою мірою не містить у собі будь-якого кластеру.
З іншого боку, добре розвинутий кластер може розглядатися, як спеціалізована агломерація, оскільки учасники кластеру активно взаємодіють між собою в просторовій близькості, що і складає агломерацію.

Кластери і конкурентоспроможність.
Формування „нової” економіки, а саме – економіки знань, як основного джерела високого економічного зростання, в більшості європейських країн забезпечує збільшення обсягів ВВП, посилення експортного потенціалу, скорочення виробничих витрат, які обумовлюють не тільки розвиток галузей економіки, але й якісну трансформацію всього суспільства. Важливою рисою інноваційно орієнтованої економіки є стабільне зростання долі наукоємного сектору виробництва і зайнятості в ньому.
Результатом розширення діяльності кластерів високотехнологічних
виробництв, що характерно для інноваційно активних країн, в т.ч. Японії, США і більшості країн ЄС, стала значна структурна зміна світового експорту на користь продукції високо – і середньо-технологічних галузей.
У відповідності з методикою Світового Економічного Форуму (WEF),розробленої для щорічного „Звіту про глобальну конкурентоспроможність”, на базі розрахунку Індекса зростання конкурентоспроможності, здійснюється ранжирування країн за цим показником.
В процесі наростання конкурентної боротьби на світових ринкахвизначились три глобальних інноваційних інкубатора – ЄС, США і Канада, Східно – Азіатський регіон. До числа технологічних лідерів сьогодні потрапляють країни, які активно нарощують зусилля на створення принципово нових технологічних напрямків, зокрема, нанотехнологій, генної інженерії, біотехнологій, штучних полімерів, нетрадиційної енергетики, переходу від стратегії технологічної імітації до стратегії технологічного донорства. Саме країни-інноватори, згідно методиці WEF, посідають найвищі ранги в рейтингу конкурентоспроможності 117 країн світу за підсумками ранжирування в останнє десятиріччя.
У кожної країни склався свій набір конкурентних переваг, які дозволяють їй лідирувати в світовій економіці. Жодна країна в світі не спроможна бути однаково конкурентоспроможною у всіх галузях промисловості. Окремі країни домагаються успіху лише в тих галузях, для яких внутрішні умови виявились найбільш сприятливими, динамічними і перспективними.
Питання про шляхи досягнення успіху у підвищенні національної конкурентоспроможності за найбільш короткі строки непокоїть кожну країну. Особливо це стосується тих країн, які сформувались після розпаду СРСР. Для молодих держав пострадянського простору поняття «конкуренція» і проблема підвищення конкурентоспроможності вперше набули особливо важливого значення, якого вони не відчували поки були частиною єдиної радянської країни. Відомо, що СРСР, не дивлячись на недосконалу планову систему, все ж міг домогтися певних успіхів. Але в умовах наростання процесів глобалізації радянська країна швидко почала втрачати позиції на світових ринках. Після дезінтеграції СРСР у кожній з нових пострадянських країн з перехідною економікою склалися свої унікальні умови формування конкурентного ринкового середовища. Процес переходу від планової до ринкової економіки пов’язаний з труднощами, які полягають перш за все у відсутності чи недостатньому досвіді господарської діяльності в умовах конкуренції, нерозвинутих, слабких інститутів співпраці і низького рівня довіри до ініціатив влад. Для країн цієї групи, а також України, типовим став порівняно довгий період стагнації економічного розвитку.
Перехід цієї групи країн до ринкової економіки був складним, важким і достатньо сумбурним, що призвело до втрати більшості коопераційних зв’язків між ними. Однак, поступово ці країни змогли не лише вижити, але й подолати багато дуже серйозних проблем, розпочавши створення інституційних основ ринкової економіки.
За оцінками WEF у 2005р. найкращою із цих країн в рейтингу конкурентоспроможності став Казахстан, який забезпечив собі 61-е місце, Азербайджан – 69-е, Україна – 74-е, Росія – 75-е і Киргизстан – 115-е місце. В 2006р., за оцінками WEF, рейтинг конкурентоспроможності України упав на 10 пунктів, опустив її на принизливе місце серед країн Африки, що розвиваються.
Зрозуміло, що такі низькі показники не можуть задовольнити країни,які трансформують свою економіку. Їх економіки до цього часу ще важко вважати ринковими. Ці економіки штучно наділялись характеристиками, які лише формально дозволяють вважати їх схожими на ринкову економіку, але за змістом вони ще дуже далекі від цього. Саме тому серед населення цих країн царює невдоволення, оскільки в цілому вони залишаються бідними країнами, як за рівнем ВВП на душу населення, так і за рівнем інфраструктурного розвитку. Основна проблема полягає у тому, що в цих країнах рівень конкуренції в економіці за лишається на досить низькому рівні. Тому в них склалася висока концентрація бізнесу і власності, монополізація різних сфер торгівлі і виробництва. До цього ще слід додати дуже високий ступінь корупції і невисоку конкурентоспроможність з ряду важливих показників економіки порівняно з середньо світовими аналогами.
Оцінюючи сучасний рівень розвитку економіки України і колишніх радянських республік, слід відмітити, що у них ще на початковому рівні залишаються інститути захисту прав власності та контрактного примусу, тобто ті положення, які забезпечують здорову конкуренцію. Все це є результатом неефективності законодавства, порочного адміністрування і хибного судоустрою. Ще більш важкі проблеми виникають у зв’язку з реформуванням в цих країнах інститутів освіти, науки і охорони здоров’я.
Крім того існують серйозні проблеми в регіональних енергетичних, транспортних, комунікаційних сферах, що також гальмує подальший розвиток пострадянських країн, особливо, в області регіональної інтеграції.
Все це потребує проведення інституціональних реформ принципово нового більш глибокого характеру, здійснення яких може бути дуже довготривалим і хворобливим. Їх неможливо здійснити за рік чи за три, тому починати їх потрібно було вже давно. Зрозуміло, що тільки сильна, авторитетна влада, що спирається на підтримку всього населення, спроможна здійснити необхідні реформи.
Перетворення в економіці необхідні для отримання і збереження позитивних макроекономічних показників, що дозволило б стабілізувати і утримати на низькому рівні підконтрольну інфляцію, значно зменшити безробіття і подолати бідність. Дослідження процесів трансформації і просування в цьому напрямку пострадянських країн свідчить про поступове прискорення процесів кластеризації в кожній із них. Найбільших досягнень у формуванні нових виробничих мережевих систем в останні роки досягли Казахстан, Вірменія і Росія (не враховуючи Естонію, Латвію и Литву, які уже стали членами ЄС і отже отримують значну фінансову підтримку в цій сфері).
На шляху до поступової кластеризації своєї економіки ці країни також використовують досвід як розвинених країн, так і країн, що розвиваються щодо запровадження механізмів державно-приватного партнерства (ДПП). Це слід розглядати як перший крок до впровадження в національну економіку системи виробництва на основі промислових кластерів. В рамках моделі ДПП держава передає приватному сектору частину своїх повноважень, відповідальності та ризиків щодо реалізації інвестиційних проектів, які традиційно впроваджувались чи фінансувались державним сектором.
Такий механізм партнерства є однією з форм взаємодії держави та приватного сектора. Механізм ДПП в різних країнах має свої особливості, хоча, як правило, він виступає у формі договорів концесії, оренди державного майна, лізингу, угод про розподіл продукції чи управління державним майном. Запровадження ДПП передбачає розширення конкурентного сектора, надання кращих можливостей для мобілізації коштів на масштабні інвестиційні проекти, ефективний розвиток чи модернізацію інфраструктури. Перспективними сферами застосування механізму ДПП є, в першу чергу, транспортний сектор, житлово-комунальне господарство і енергетика. Перехід від «державного» до «ринкового» регулювання економічного зростання вимагає здійснення результативної та ефективної регіональної політики. Важливими кроками на цьому шляху мають бути децентралізація регіонального врядування на основі комплексного законодавчого забезпечення. У Верховній Раді України вже розглядається Проект Закону «Про загальні засади розвитку державно-приватного партнерства в Україні», прийняття якого безумовно прискорить рух України в напрямі підвищення конкурентноздатності економіки на основі інноваційних кластерів.

Україна на шляху кластеризації економіки.
Наведена вище аргументація і здійснені протягом понад десяти останніх років спроби впровадження перших виробничих систем на основі кластерної моделі в різних регіонах України підтверджують перспективність та ефективність руху в цьому напрямі. Досвід розвитку кластерних ініціатив на Поділлі, в Прикарпатті, Поліссі, в Криму, Севастополі і в інших регіонах свідчать про те, що формування сучасних партнерських відносин між місцевими державними органами, діловими колами, а також підтримуючими виробництво місцевими науковими і освітніми центрами є складним комплексним процесом. Накопичений досвід свідчить також про те, що конкурентоспроможність – це не статична властивість регіону чи галузі, а динамічний процес реалізації зусиль заради високої продуктивності шляхом ефективного використання інтелектуальних, природних і технологічних ресурсів території, регіону і їх виробничих кластерів.
Безспірним піонером кластеризації в Україні слід вважати Хмельницьку область. При сприянні Асоціації «Поділля Перший», яка об’єднала в своїх рядах вчених, підприємців, фінансистів та представників адміністрації, вдалося в період з 1997 по 2000 рр. сформувати декілька виробничих кластерів, в т.ч. швейний, будівельний, харчовий, туристичний, продовольчий і кластер зеленого сільського туризму. Більшість сформованих кластерів функціонує і сьогодні, що є заслугою, в першу чергу, місцевих ентузіастів при епізодичній фінансовій підтримці міжнародних економічних організацій. Специфікою розвитку кластерів Поділля стало те, що центрами об’єднання підприємців в кластери були різні за величиною і географічним розміщенням територіальні центри: обласний – Хмельницький, районний – Кам’янець-Подільський, сільський – с. Гриців Шепетівського району.
Досвід регіону Поділля став важливим полігоном в освоєння специфіки і перспектив кластеризації для всіх областей України. Пройде певний час і буде детально вивчатися процес передачі унікального досвіду Хмельницьких кластерних першопрохідників в інші регіони України через численні семінари, робочі візити, соціологічні дослідження та публікації. Позитивні результати обміну досвідом виявили себе досить швидко. Після проведених в 2003-2008 рр. великої кількості семінарів в різних регіонах України, активними організаторами яких були регіональні ТПП, Міжнародна фундація сприяння ринку, Спілка економістів України, Асоціація «Поділля Перший» та інші громадські організації, формування виробничих кластерів активізувалося в більшості регіонів країни.
Не викликає сумніву в тому, що за підтримки владних структур підприємці та громадські організації Тернопільщини спроможні, як і сусідня Хмельницька область, сформувати ефективні кластерні об’єднання.
Наші кластерні дослідження, які були проведені на Тернопільщині ще в 2005 році, підтверджують перспективність формування кластерів в наступних напрямках:
 будівельні кластери – в Бережанському та Кременецькому районах на основі існуючої місцевої сировинної бази, збереженої виробничої інфраструктури кадрів;
 агропромислові та харчові кластери – в Борщівському, Бережанському, Шумському районах, де склалася сприятлива екологія, налагоджено канали збуту продукції, розвивається фермерство. Тут найбільші перспективи мають потенційні кластери молокопереробного, м’ясного напряму, консервної (овочі, фрукти), зернової (гречка), олійної продукції. Великий потенціал також мають цукровий та кондитерський кластери;
 швейний та текстильний кластери, головним інтегратором в об’єднанні підприємницьких структур має бути добре відомий комбінат „Текстерно”;
 туристично-рекреаційні кластери формуються в районах, які мають унікальні історико-архітектурні та природні пам’ятки, сприятливу екологію;
 кластери приладобудування та high-tech технологій мають підстави формуватись дякуючи наявності потужної виробничої бази колишніх оборонних підприємств, а також ВАТ «Ватра», «Сатурн» та інших об’єднань.
Попри проблеми й труднощі, які переживає Україна в останні роки, процес кластеризації тут залишається досить динамічним, дає надію на успіх. Аналізуючи сценарій процесу кластеризації в Україні за останнє десятиріччя, слід враховувати, що цей важливий компонент соціально-економічного розвитку країни відбувається за рамками Державного бюджету України. В той же час світова практика свідчить про те, що державна підтримка кластерних ініціатив, особливо на стартовому етапі формування кластерів, дає великий економічний ефект і швидку окупність державних витрат. Немає сумніву в тому, що при підтримці влади і належному фінансовому забезпеченні, розвиток інноваційних кластерів в Україні набуде нового прискорення.
В число регіонів, що змогли досягти успіхів у формуванні кластерних об’єднань, крім Хмельницької області, слід віднести також АР Крим і Севастополь, Івано-Франківську, Рівненську, Полтавську, Сумську, Харківську, Херсонську, Одеську і Миколаївську області.
Перехід від централізованої планової до ринкової економіки в Україні виявився більш складним, ніж очікували експерти і політики. Як показують дослідження, в Україні поки що відчуваються наслідки неблагополучного підприємницького клімату і виявляється слабкість у формуванні і проведенні політики підвищення конкурентоспроможності країни. Згідно даним WEF за останні роки рейтинг України по індексу глобальної конкурентоспроможності постійно знижується. Специфічною проблемою для України залишаються труднощі у створенні інституціональних умов трансформації економіки. Разом з погіршенням в останні роки майже всіх макроекономічних параметрів економіки України, найнижчі позиції посідають інституціональні складові. Зниження, за даними WEF, рейтингової позиції України з 92 на 104-е місце свідчить про відсутність прогресу у формуванні мобілізуючого інституційного середовища країни. Для подолання подальшого падіння об’єктивною вимогою на сучасному етапі для України є необхідність активізації дій Уряду і регіональних органів влади з метою системного підвищення конкурентоспроможності шляхом стимулювання розвитку нових форм просторової організації виробництва і кооперації між основними діючими функціонерами економіки країни. Слід визнати, що в останні роки в свідомості і поведінці громадян України, в т.ч. у представників влади, керівників підприємств та організацій відбуваються значні зміни зокрема – відхід від минулої стереотипної моделі мислення і підвищення інтересу до засвоєння передових сучасних технологій посилення ділової активності. Саме об’єднання підприємств і організацій у кластерні системи найкращим чином сприяє зростанню ділової активності підприємницьких структур і подоланню вищеназваних негативних факторів, що гальмують розвиток української економіки. Координація дій і об’єднання зусиль державних органів, освітніх і наукових організацій, малого, середнього і великого бізнесу є запорукою успіху, посилення конкурентоздатності господарства, підвищення життєвого рівня населення України в умовах жорсткої конкуренції у міжнародному розподілі праці.

Рекомендації.
В Україні сформувались об’єктивні умови для позитивних змін в розвитку економіки. Розвиток кластерних ініціатив в Україні вимагає першочергового здійснення наступних кроків:
 терміново розробити й затвердити стратегію підвищення конкурентоспроможності України та її регіонів на основі формування і розвитку інноваційних кластерних структур;
 забезпечити законодавчу роботу в Україні по формуванню сприятливого для розвитку підприємництва ділового середовища;
 активно сприяти зміцненню співробітництва влади, бізнесу, науки, освіти та громадських організацій в інноваційних мережевих структурах;
 забезпечити координацію діяльності міністерств і відомств у формуванні транскордонних, національних і регіональних інноваційних кластерів на період до 2020 року, враховуючи пріоритети національного та загальноєвропейського розвитку;
 забезпечити втілення в Україні системи інноваційних освітніх програм для підготовки і перепідготовки спеціалістів, які беруть участь у розвитку і функціонуванні виробничих мережевих структур;
 провести фундаментальні дослідження по визначенню пріоритетів формування в Україні національних і регіональних інноваційних виробничих кластерів;
 створити Національну і регіональні Ради Конкурентоспроможності, на які покласти координацію розробки і виконання проектів інноваційних кластерних об’єднань, реалізацію важливих для країни кластерних ініціатив;
 рекомендувати обласним державним адміністраціям стимулювати в регіонах системну організацію ділової взаємодії влади з великим, середнім і малим бізнесом на основі формування регіональних промислових кластерів, для чого сформувати експертні групи по розробці регіональних цільових програм кластеризації економіки регіонів на період до 2020 року;
 створити в Україні інформаційно-аналітичну систему з попиту і розповсюдженню інформації про формування і розвиток інноваційних кластер них об’єднань, моніторингу процесу їх розвитку і поширення позитивного досвіду на регіональному і національному рівнях, сприяти створенню „Центрів знань”;
 з метою відродження українського села, створення там робочих місць, сприяти формуванню місцевих і регіональних кластерів АПК з вирощуванням фруктів, овочів та іншої с/г продукції, розвитку кластерів сфери послуг, зеленого туризму;
 сприяти формуванню транскордонних кластерів в регіонах що межують з країнами СНГ та Чорноморського узбережжя, а також формуванню міжрегіональних кластерів в межах України;
 створити можливості для участі українських кластерних об’єднань у відповідних міжнародних кластерних ал’янсах в т.ч. у Чорноморському кластерному альянсі.

Література
1. Звіт про діяльність Спілки економістів України за 2007 рік. – К., 2008.
2. Перспективи становлення конкурентоспроможної регіональної економіки. Матеріали шостого Пленуму Спілки економістів України та Міжнародної конференції. – К., 2007.
3. Janek Uiboupin, Industrial clusters and regional development in Ukraine, Pan-European Institute, 9/2006.
4. Конкурентоспроможність економіки України: Стан і перспективи підвищення, ред. І.В. Крючкової, К.:Основа, 2007.
5. Соколенко С.І., Кластери в глобальній економіці. – К.: Логос, 2004.
6. Eurochambers, Assemblee des Chambress Francaises et d’Industrie (Printemps, 2007).

Картинка профиля Станислав Соколенко

About Станислав Соколенко

No comments yet.

Leave a Reply