2.2. Конкурентоспроможність нових виробничих систем
На думку деяких економістів, зокрема Сенгенбергера (Sengenberger, Director ofInternational Institute for Labour Studies, Geneva), існують два основних напрями збереження або підвищення конкурентоспроможності для регіонів, а саме: підхід “Польової дороги” (тобто другорядної дороги) і підхід “Стовпової дороги” (тобто головної дороги)12. Підхід “Польової дороги” дозволяє підтримувати конкурентоспроможність шляхом зниження виробничих витрат, головним чином, за рахунок низької заробітної плати. Передбачається, що низькі витрати в цьому випадку будуть сприяти зростанню прибутку і дозволять виробникам продукції успішно конкурувати із суперниками з таких держав, як, наприклад, нові промислові країни Тихоокеанського регіону. Вочевидь, це несприятливо впливатиме на умови праці і права трудящих, а також буде суперечити вимогам соціальної безпеки й інших норм, що відносяться до регулювання ділової практики не тільки в країнах ОЕСР, але й в інших країнах світу. Очікувані від подібних впливів ризики “соціального демпінгу” і можливості коригування ситуації досить активно протидіють вищезгаданому підходу. Такий підхід не дає перспектив регіонального розвитку. Внаслідок, ділова активність намагається не бути прив’язаною до будь-якої території, становище з працевлаштуванням дестабілізується. Підприємства, з метою постійного здешевлення своєї продукції, змушені шукати нові джерела дешевої робочої сили і не зацікавлені вносити інвестиції в розвиток конкретного регіону.
Разом з тим підхід “Польової дороги” є заманливо простим рішенням в умовах зростаючої конкуренції і порівняно високих вимог до реалізації альтернативного підходу. Проти спокуси такої простоти не встояли багато корпорацій, і насамперед ТНК, про це свідчить значне переміщення їхньої економічної активності в регіони Південно-Східної Азії і Латинської Америки. Не маючи будь- яких інфраструктурних переваг і перебуваючи у віддаленні від основних ринків, регіони з “Польової дороги” в змозі запропонувати корпораціям дешеву робочу силу, однак, спроможну до швидкого підвищення своєї кваліфікації. Витрачаючи кошти лише на мінімальну заробітну плату, корпорація не несе витрат на соціальне забезпечення, і, таким чином, компенсує всі незручності, пов’язані з переміщенням своєї діяльності в слаборозвинуті регіони. Природно, з врахуванням високорозвинутої інфраструктури, що вже існує в промислово розвинутих країнах, і у випадку зниження ними, до певного ступеня, вартості робочої сили, ці країни в змозі досягти значних переваг у своїй конкурентоспроможності.
Підхід “Стовпової дороги” викликає необхідність ефективнішого використання природних ресурсів, інвестування у виробництво й у технологічні інновації, а також підвищення кваліфікації робочої сили. При такому підході, на відміну від “Польової дороги”, корпорації розглядають робочу силу як важливу складову свого капіталу і йдуть на значні інвестиції в підвищення її професійного рівня. Такий підхід стимулює мобілізацію місцевих ресурсів і підвищення їхньої якості, використання сильних сторін і переваг регіону для створення досить стійкої економіки, здатної збалансувати витрати на забезпечення більш високого рівня заробітної плати. Досить ефективною є концентрація зусиль на розвиток сектора малих і середніх підприємств, це сприяє зміцненню динамічного ринку праці, що відрізняється широким спектром професій і прискореним процесом працевлаштування.
Подібні можливості, у поєднанні з високою підприємницькою культурою, створюють ефект, завдяки якому у корпорацій виникає бажання і тенденція розширювати в даному регіоні виробничу базу й інвестувати в нього свій капітал. Однак такий процес не може проходити стихійно, оскільки для великомасштабних інвестицій і створення високотехнологічних галузей є необхідним забезпечення його керованості і створення необхідних гарантій стійкості. Допустивши в цій сфері деякі послаблення в 70—80 рр., в останнє десятиріччя XX століття промислово розвинуті країни все більш схилялися до моделі “Стовпової дороги”, визнаючи її найбільш придатним інструментом для своєї економічної політики розвитку.
Оптимальний шлях підвищення конкурентоспроможності, мабуть, доцільно шукати десь посередині між цими альтернативними підходами. Незважаючи на можливість зробити шляхетний вибір шляху піднесення соціальних стандартів і досягнення порівняльних переваг регіону через технічну перевагу, завжди буде існувати сильна спокуса домогтися таких переваг найпростішим способом — через скорочення витрат на заробітну плату. Тим більше, що через міграцію, яка зростає, з країн, що розвиваються, в промислово розвинуті країни, склався і постійно розширюється пул дешевої робочої сили, готової працювати за низьку заробітну плату і на такі умови працевлаштування і роботи, які місцеве населення вважає для себе неприйнятними. Очевидно, що спроби реалізації усередині країни концепції “Польової дороги” неминуче призведуть до відмови від зусиль щодо реалізації політики “Стовпової дороги” на регіональному рівні. Для урядів єдиним способом боротьби з цією погрозою має стати неухильне виконання розробленої програми моніторингу, забезпечення стандартів робочої сили і прикладання необхідних зусиль по роз’ясненню й орієнтуванню діяльності компаній на розвиток конкурентоспроможності за рахунок високих технологій і високопрофесійної робочої сили, а не шляхом залучення дешевої робочої сили іммігрантів.
У зв’язку з цим, деякі політики наполягають на необхідності введення деяких обмежень на переміщення корпораціями потужностей, коли мотивація заснована лише на можливості зниження виробничих витрат. Це нібито змусить компанії шукати і застосовувати значно прогресивніші шляхи зниження виробничих витрат, приміром, такі як удосконалювання процесу виробництва, впровадження системного аналізу та ін. З іншого боку, чимало політиків вважають, що в сьогоднішніх умовах, особливо в зв’язку з прогресуючим об’єднанням Європи, не слід забороняти компаніям переміщати свої потужності в інші регіони континенту, оскільки деякі переміщення робляться лише для того, щоб або зайняти зручнішу позицію на ринку, або, розмістивши свої потужності в будь- якій торговій зоні, уникнути митно-тарифних обмежень. На їхню думку, непродумане обмеження можливостей компаній щодо вільного переміщення своїх виробничих потужностей, буде необгрунтованим і навіть небезпечним, оскільки суперечитиме ідеалам вільної торгівлі і відкритої конкуренції.
Передбачається, що з розширенням кластеризації, а також активнішим впровадженням концепції “Стовпової дороги”, проблем з конкурентним переміщенням виробництва буде все менше, тому що головна мета нового розвитку регіональних економік — створення в регіонах нової промислової системи, заснованої на принципах економіки знань. Основними шляхами переходу до парадигми “знань і технологій” є:
- дерегуляція ринків для стимулювання конкуренції;
- створення розсіяної по регіонах інфраструктури знань (з акцентом на освіту, професійну підготовку, дослідження і консультаційні послуги);
- реалізація програм з поширення технологій;
- підтримка створення мережевих структур, кластерів і нових сфер консолідації;
- сприяння зростанню гнучкості на ринках праці.
2.3. Джерела привабливості кластерів та мереж
Розроблювачам стратегії економічного розвитку відомо, що об’єднання підприємств у кластери чи міжфірмові ділові мережі дозволяє їм підвищувати рівень інноваційності і конкурентоспроможності на ринку. Кластери і мережі надають можливість малим і середнім фірмам комбінувати переваги малосерійного виробництва з великомасштабним підходом. Є багато прикладів процвітання країн і регіонів завдяки відповідній цілеспрямованій політиці формування та розвитку кластерів і ділових мереж при підтримці влади як на місцевому, регіональному, так і національному рівнях. Це буде показано в наступних підрозділах.
Трохи інакше обстоїть справа у випадку, якщо формуванням кластерів починають займатися великі чи навіть транснаціональні компанії. Зрозуміло, що вони мають відчутні переваги на світових ринках, тоді як малі і середні компанії за своїм потенціалом не досягають ефективного оптимуму, необхідного для організації відповідних етапів виробництва продукції, маркетингу і наступної її реалізації. Зате малі і середні компанії відрізняються значно більшою мобільністю.
Ділові мережі і кластери фірм — це елементи глобалізації одного порядку. Спільних рис у них більше, ніж розходжень між ними.
Мережу можна визначити як групу фірм, що поєднуються з метою використання своїх особливостей, ресурсів, специфічних переваг перед іншими для спільного функціонування при реалізації спільних взаємовигідних проектів розвитку. Таким чином, через спеціалізацію і доповнення один одного, об’єднані в мережу фірми вирішують спільні проблеми й одержують можливість досягати вищої колективної ефективності і продуктивності, з успіхом освоювати ринки.
Неформальні (м’які) мережі створюються у випадку, якщо фірми поєднуються для вирішення обмеженої кількості завдань, скажемо, для обміну інформацією, ідеями, освітніми програмами (тобто коли збирається багато фірм і береться мало зобов’язань). Формальні мережі (тверді) виникають тоді, коли об’єднання ставить значно серйозніші, матеріальні цілі. Наприклад, передбачається здійснення спільного експорту, створення в майбутньому спільного підприємства, та ін. (тобто коли поєднується невелике число фірм і проводиться їхній жорсткий добір). Ідея щодо ділових мереж не нова. їхніми попередниками були торгові асоціації, клуби, консорціуми, групи лобіювання. Мережі як такі є продуктом 90-х років. А ті з мереж, метою яких стало виробництво доданої вартості, стали ключовими компонентами в створенні кластерів.
Кластери, на відміну від ділових мереж, поєднують значно ширше коло учасників, зокрема інститути підтримки, виробничі і комерційні структури, серед яких виробники, постачальники компонентів, дистриб’ютори, а також регіональні і національні уряди. Можлива як галузева, так і географічна концентрація підприємств, що входять у кластер. Усередині кластерів практикується виникнення мережевих структур як соціального, так і комерційного плану. Це спричиняє, насамперед, ефект потенційно конкурентних економік, оскільки створюються пули спеціалізованих постачальників сировини і компонентів, а також пули компаній з інноваційними технологіями. Крім того, у рамках кластерів виникають ділові мережі компаній, що надають послуги в технічній, адміністративній і фінансовій сферах.
Кластери створюють унікальний ґрунт для розвитку інноваційної діяльності, підвищення продуктивності і рентабельності сектора малих і середніх підприємств. В умовах глобалізації тим регіональним структурам, яким не вдається на основі кластерного аналізу сформувати кластери, загрожує втрата конкурентоспроможності й ринкової стійкості. Однак нерідко кластери є неформальними структурами. Активна кластеризація зменшує ізольованість компаній різного рівня (від малих до великих структур), зміцнює міжфірмові зв’язки, веде до зростання продуктивності і інноваційності.Кластери — справжнє дитя глобалізації: підвищуючи роль регіонів, вони створюють передумови для припливу іноземних інвестицій, навчання широкого кола підприємців і могутнього розвитку малого і середнього підприємництва, підвищення гнучкості і мобільності компаній, створення широкого спектра мережевих структур. Кластери одночасно виступають і як форум, у рамках якого ведеться діалог між діловими, урядовими і науковими колами про шляхи розвитку конкурентних переваг у рамках міста, провінції, штату, країни і навіть на наднаціональному рівні.Чому в сучасних умовах саме аналіз кластерів дозволяє краще і чіткіше зрозуміти проблеми і стан економіки, ніж традиційний аналіз діяльності виробничих галузей чи секторів? Справа в тім, що кластери, як правило, складаються з комбінацій галузей, що всі разом забезпечують випуск готової продукції. У цьому відношенні кластери відіграють роль не тільки ефективного інструменту організації виробництва, але є діючим способом нагромадження важливих статистичних даних в економіці, їхнього узагальнення і подальшого вироблення рішень по підвищенню конкурентоспроможності виробництва. До того ж дослідження кластерів як груп компаній дає можливість чіткіше визначити сприятливі можливості для координації спільного функціонування в ім’я конкурентного успіху у певних сферах бізнесу. Кластери набагато краще, ніж окремі галузі, відповідають характеру сучасної конкуренції, оскільки вони здатні оптимальніше виявляти специфічні вимоги замовників до кінцевої продукції чи послуг, ефективніше забезпечують впровадження технології, навичок, маркетингу, формування важливих зв’язків, що у кінцевому рахунку є ключовими в конкурентній боротьбі, у підвищенні продуктивності і впровадженні інновацій.
Якщо ж продовжувати шукати шляхи підвищення ефективності виробництва відповідно до галузевого підходу, то, як правило, все зводиться до лобіювання інтересів при наданні субсидій або до зниження податкового тягаря для окремих корпорацій чи секторів, що в підсумку призводить до деформування ринку і придушення конкуренції.
Отже, розвиток кластерів сьогодні є одним з найважливіших шляхів розвитку світової економічної системи, а найголовніші конкурентні переваги в глобальній економіці виростають, як це не парадоксально, з географічного місця (території, регіону), де розташувався кластер.