Аграрно-енергетичні кластери – ключовий напрям освоєння водних ресурсів

2012/11/02

Під девізом «Усування кордонів, що розділяють воду» проходив 16-22.03.2009 р. в Стамбулі 5-й Світовий водний форум. Одним з головних питань цього форуму було обговорення впливу різних факторів на ефективність використання водних ресурсів для продовольчої та енергетичної безпеки світового суспільства. Презентація доповіді ООН під назвою «Вода у світі, що змінюється» продемонструвала тенденції змін світової економіки та їх вплив на ставлення суспільства до води. Було відзначено, що обсяги світового споживання води подвоюються кожні двадцять років. Подальше освоювання нових водних ресурсів вимагатиме збільшення витрат, кожний кубометр води коштуватиме набагато дорожче.

У зв’язку з постійно зростаючими потребами у продуктах харчування та енергоресурсах в доповіді ООН усім країнам рекомендується вчасно впроваджувати науково-обгрунтовані і ефективні організаційні форми використання водних ресурсів. Це має стати пріоритетним напрямком в першу чергу для економік країн, що розвиваються.

Відомо, що господарсько-економічна діяльність суттєво впливає на природні процеси, які формують географічний стан регіонів. Вплив техногенних факторів особливо помітний в регіонах, які потерпають від дефіциту водних ресурсів. Для забезпечення зростаючих потреб у воді та енергії у світі було збудовано більше ніж 45 тис. великих гребель. Дві третини з них припадають на країни, що розвиваються. Половина великих гребель збудована у світі виключно для потреб зрошування, тому доля гребель у світовому балансі продовольства оцінюється приблизно у 12-16 відсотків.

В 24-х країнах (зокрема таких як Бразилія і Норвегія) основна частина гребель збудована для отримання гідроенергії, частка якої в енергетичному балансі цих країн складає більш 90%. В Китаї збудовано 22 тис. великих гребель , що складає 45% від числа усіх гребель світу. В США збудовано 6575 гребель (14%), Індії – 4291 (9%), Японії – 2675 (8%), Іспанії – 1196 (3%), Канаді – 793 (2%), Південній Кореї – 765 (2%), Туреччині – 625 (1%). Великі ГЕС з водосховищами, площі яких в багатьох випадках дорівнюють поверхням великих природних озер, різко змінюють режим стоку на значних територіях, зачіпаючи інтереси суміжних держав. Цей фактор, набуваючи геополітичного значення, справляє вирішальний вплив на багато аспектів міжнародної безпеки.

Водний стрес поки що відчувають в основному країни, що розвиваються, де більшість населення вже страждає від серйозної нестачі води. Якщо вже сьогодні не вжити дійових заходів, то до 2050 року з водною проблемою зустрінеться вже 65% населення планети.

Дефіцит водних ресурсів для сільського господарства сьогодні розглядається як одне з джерел і важлива причина соціальної напруги і регіональних конфліктів. Саме тому в багатьох країнах розвиток іригації став стратегічним напрямком у боротьбі з соціальною і економічною нерівністю. Сьогодні в структурі світових обсягів забору води 69% припадає на сільське господарство, 23% - на промисловість і 8% - на господарсько-питні цілі. Для регіонів з високими темпами приросту населення (це в основному – країни, що розвиваються) високою є і частка сільського господарства, де зайнята основна частина населення. На цей сектор припадають практично всі наявні у них водні ресурси. Так, в Індії в сільському господарстві витрачається 93% всього обсягу водозабору, в Єгипті – 88%, в Китаї – 87%, В цих же країнах комунально-побутові витрати води складають лише невелику частку: в Індії – всього 4%, Китаї – 6%, Єгипті 7%. Ще більше загострює проблему дефіциту води швидке зростання населення в цих країнах .

Питання продовольчої безпеки при різькому зростанні кількості населення у світовому масштабі можуть вирішуватись лише шляхом збільшення кількості продуктів харчування. Це потребує освоєння нових земель і будівництва нових іригаційних систем, Враховуючи, що земельні ресурси обмежені, їх інтенсивне використання можливо лише на умовах зрошування, тому назріла потреба максимально ефективно використовувати існуючі водні і енергетичні ресурси.

За оцінкою ООН наближається час, коли більшість регіонів будуть відчувати значний вододефіцит. У 1995 р. при численності 5,7 млрд. людей на планеті вважалось, що 92% забезпечені водою, 5% відчували напруженість в доступі до води і 3% терпіли від її нестачі. До 2050 року очікується, що населення Землі зросте до 9,4 млрд. людей; 58% з них будуть мати можливість користування водою без будь яких обмежень, 24% - з обмеженнями доступу до неї, але 18% імовірно будуть мати важко вирішувальні проблеми, пов’язані з неминучим дефіцитом води.

Для країн, що розвиваються, іригація є найважливішим сектором сільськогосподарського виробництва, неодмінною гарантією їх продовольчої безпеки. На долю цих країн припадає 212 млн. га зрошувальних земель або близько 85% світової площі зрошення. В умовах обмежених земельних ресурсах для виробництва продуктів харчування необхідно постійно підвищувати продуктивність земель. У згаданих умовах родючість землі можливо досягти лише шляхом здійснення меліоративних та іригаційних заходів, які слід розглядати як головний компонент індустріальної технології ведення сільського господарства.

Оскільки продовольче забезпечення щільно пов’язано з водними і енергетичними ресурсами, можливо передбачити, що країни з постійною недостачею продовольства будуть прагнути розширити площі під сільськогосподарські культури, збільшуючи забір води, тим ускладнюючи існуючі проблеми її дефіциту.

В розвинених країнах теж існують водні проблеми, пов’язані з високим рівнем споживання води промисловістю. Так, в Бельгії на промислові потреби витрачається 88% усіх доступних водних ресурсів, у Фінляндії – 86%, у Великобританії – 79%, у Франції – 71%. Важливим показником соціально-побутового рівня життя населення є його можливості доступу до якісної питної води. В розвинених країнах санітарна безпека підтримується відносно добре функціонуючими системами водопостачання і каналізації. Тому рівень комунально-побутового постачання води в цих країнах є достатньо високим. Однак, інтенсивне витрачання води промисловістю та відповідне створення нею стічної води зі специфічними забруднювачами і шкідливими речовинами обумовлюють великі витрати на очищення води, висуваючи особливі вимоги до методів і технологій їх очищення, охорони водних джерел від забруднення, а також до збереження стійкості річкових екосистем.

Приведене вище підтверджує, що на глобальному рівні слід очікувати загострення водного дефіциту, подальшого виснажування запасів води, доступних для використання. Тому буде посилюватись конкуренція за доступ до води як між країнами, так і регіонами. Майбутнє забезпечення населення і галузей економіки водою має засновуватись на нових параметрах, за новими сценаріями, які будуть залежати від свіжих формувань енергетичної і водогосподарської інфраструктури, що у свою чергу буде вимагати інноваційних рішень в управлінні водними ресурсами. Особливу специфіку до цих процесів вноситимуть міжнародні водопотоки або транскордонні річки, які постійно вимагають підсилення міжнародної співпраці у розв’язанні конфліктних ситуацій та вирішенні водних проблем на принципах кооперації, міжнародного розподілення праці та інтеграції. Важливо, щоб розв’язання цих проблем мали інтегруючий підхід до збереження потенціалу річкових систем, передбачали заходи по запобіганню екологічним кризам, забезпечували перехід від ієрархічного управління до горизонтальних зв’язків, від застарілих форм інтеграції до кластерної моделі спільного розвитку.

На всіх континентах є приклад ефективного спільного використання водних ресурсів для продовольчого та енергетичного забезпечення своїх країн. В країнах Центральної Азії близько 80-85% водних ресурсів використовується у системах зрошувального хліборобства, яке дає майже 30% ВВП і забезпечує робочими місцями більше 60% населення регіону. В загальному обсязі енергії, що споживається регіоном, частка гідроенергії складає 27%. По суті, для умов країн цього регіону гідроенергетика та зрошувальне землеробство складають взаємозв’язаний регіональний аграрно-енергетичний комплекс.

Тому протиставлення програм розвитку гідроенергетики і сільського господарства в цьому регіоні приведе лише до поглиблення конкуренції за воду, створюючи напруженість у відносинах між країнами. З впровадженням кластерної моделі рівень продовольчої та енергетичної безпеки в регіоні має значно підвищитись. Як свідчать дослідження ООН, зацікавленість у створені аграрно-енергетичних кластерів на місцевому, національному і міждержавному рівню в Азії дуже велика. Загальні передумови кластеризації це – взаємозалежна водно-енергетична інфраструктура, підвищені темпи розвитку економіки країн регіону.

Кластери мають властивість не тільки розвиватись і розширюватись, але й з часом трансформуватись в інші інтеграційні форми. Ця властивість є важливою перевагою кластерів у порівнянні з іншими формами організації економічної системи. Кластерна форма інтеграції передбачає ретельне врахування вихідних природних факторів, в т.ч. зміну клімату та його вплив на водні ресурси. В кластерах успішно функціонують науково-інноваційні структури, які забезпечують високу динамічність освоєння нових технологій. Це створює можливість для постійного удосконалювання гідроенергетичного обладнання, технології зрошення, переходу до енерго- та водозбереження, поліпшення інфраструктури інформаційного обміну інноваціями.

Аграрно-енергетичний кластер формується за принципом взаємозв’язку агрокомплексу з гідроенергетикою і спільністю послуг, що надаються для забезпечення цього сектору економіки водою і енергією. Такий кластер об’єднує водогосподарські і сільськогосподарські організації і гідроенергетичні підприємства регіону, що мають спільну водно-енергетичну інфраструктуру. Розвиток цього регіону потребує подальшого водогосподарського будівництва, у гідроенергетичному, іригаційному та інших секторах, необхідних для боротьби з посухою, водовиснаженням і іншими стихійними явищами.

Подібні кластери вже функціонують в більшості азіатських країн, і в першу чергу в Китаї, Індії, де вже проведено активну кластеризацію своїх економік. Орієнтація в напрямку формування аграрно-енергетичних кластерів сьогодні характерна і для країн Африки, Латинської Америки, Європи. Можна побачити динаміку цього процесу на прикладі невеликої держави – Словенії, яка отримала свою незалежність у 1991 році. В кінці 1990-х років Словенія мала сталі макроекономічні умови з середнім щорічним зростанням ВВП на 4,3%. На душу населення ВВП складало 15.000 доларів США. Через 20 років незалежності Словенія практично подвоїла ВВП на душу населення (до 27.000 дол.), зберігши високі темпи зростання і перескочивши за цими показниками ряд «старих» країн-членів ЄС, в т.ч. Португалію і Грецію. Таких успіхів Словенія досягла завдяки кластеризації економіки, яку країна почала у 1999 році, сформувавши в рамках програми 17 національних кластерів, в тому числі – аграрно-енергетичного напряму. Програма формування кластерів була завершена до 2007 року, в її реалізації брали участь понад 400 фірм і 100 інститутів підтримки бізнесу. У виконанні програми кластеризації взяли участь університети і наукові інститути з загальною чисельністю – 70 тис. службовців, які реалізували кластерні ініціативи через 240 відповідних інноваційних проектів. Всі сформовані в Словенії кластери були інтернаціоналізовані і встановили зв’язки з необхідними для них іноземними мережами.

Кластерний підхід як інструмент підвищення конкурентоздатності також отримав офіційне визнання в Росії на федеральному і регіональному рівнях. Всі суб’єкти федерації ведуть розробку і реалізацію стратегії і програм інноваційного кластерного розвитку економіки. Зокрема формуються кластери аграрно-енергетичних напрямів, як важливих інструментів модернізації та розвитку деяких депресивних територій. Прикладом успішного застосування такого інструменту може бути проект створення на кордоні між Республікою Карелією і Архангельською областю Парку сталого природокористування – Кластеру гармонійного співіснування Людини і Природи. Територія Парку знаходиться біля Балтійського моря, в басейні річки Водла, основного джерела водо наповнювання Онезького озера. Ця територія Парку вкрита ще невирубаними лісами, озерами і річками. Такий ландшафт є характерним для Карелії і для прикордонних країн Північної Європи. Тут з часів далекої давнини використання лісів, землі і водних ресурсів було традиційним напрямом господарської діяльності корінного населення. Тепер на території Парку планується відродження традиційного землеробства, в т.ч. льонарства. Головними напрямами аграрної діяльності Кластеру будуть: формування сталого землекористування (органічного сільського господарства); вирощування і збір дикорослих ягідників в рамках комплексного лісокористування (морошки, чорниці, буяхи, ожини, малини, брусниці, журавлини); плантаційне вирощування лікарських рослин, в т.ч. таких, що мають унікальні властивості. Намічено також створення пасік, як для перехресного запилення корисних рослин, так і виробництва продукції бджільництва. Виходячи з наявності місцевої кормової бази, планується розвиток тваринництва та кінцевої переробки його продукції. Важливим також є те, що діяльність Кластеру буде пов’язана зі сталим водокористуванням. Враховуючи, що річка Водла і її притоки є місцем нересту таких видів риб як лосось, форель, харіус, мінога та ін., відкриваються сприятливі умови для розвитку рибництва. Зрозуміло, що господарська діяльність на території Кластеру має виходити з вимог гармонійного співіснування Людини і Природи та забезпечити збереження чистоти водних ресурсів. Проектом також враховується і те, що на річці Водлі та її притоках є багато мальовничих порогів, чудових водоймищ, працюючих в каскаді невеликих ГЕС, що відкриває перспективи створення на території району маршрутів міжнародного культурного туризму «Блакитний шлях» (The Blue Highway), який поєднує Росію з Норвегією, Швецією, Фінляндією. Вважається, що цей проект буде мати мультиплікативний ефект і сприятиме розвитку бізнес середовища у сфері використання природних ресурсів.

Україна поки що слабо орієнтується у тенденціях і нових глобальних підходах до формування сталого, збалансованого розвитку економіки. В Україні склалася недосконала та неощадлива система використання енергоресурсів, деградація сільського господарства, відбувається падіння родючості грунтів, триває неефективне використання водних ресурсів, збільшуються обсяги індустріальних відходів, зокрема токсичних. Порівнюючи можливості та пріоритети різних країн, вивчаючи світовий досвід господарювання, мимоволі впадає в око велика різниця між економіками двох сусідів: Польщею і Україною. Ціна на важливі продукти харчування в Польщі у два рази з лишком дешевша ніж в Україні, середня заробітна плата в Україні на початок 2012 р. складала 2722 грн., а в Польщі – 3666 злотих (9238 гривень). Для придбання набору з 50 включених до цінового кошику продовольчих і непродовольчих товарів середньостатистичному українцю треба витратити майже третину свого місячного заробітку, а жителю Польщі - одну шістнадцяту. Існує різниця у конкурентоздатності економік цих сусідніх країн. Ефективні агропромислові і аграрно-енергетичні кластери Польщі забезпечують продукцію не тільки споживачів національного ринку, вони освоїли вже значну частину українського ринку. Україна розплачується за незручність у реформах, недосконале державне управління та політичні міжусобиці, до цього часу не створивши реальної ринкової економіки, де б панувала конкуренція, рівність всіх суб’єктів, економічна свобода та верховенство права.

Подає легку надію лише те, що в Україні в 2012 р. затверджена на законодавчому рівні «Програма водного господарства та екологічного оздоровлення річки Дніпро», треба сподіватись, що ця важлива програма сприятиме формуванню в майбутньому аграрно-енергетичних кластерів в Україні.

Слід позитивно оцінювати розробку і реєстрацію у Верховній Раді проекту закону України «Про ратифікацію Протоколу про стале управління лісами до Рамкової конвенції про охорону та сталий розвиток Карпат». Основною метою цього проекту є збереження природного потенціалу Карпат та обмеження обсягів будівництва на карпатських річках надмірної кількості малих ГЕС. Планувалось збудувати в Карпатах 550 ГЕС, такі невиправдані і великі будівництва за масштабами могли привести до загибелі багатьох рідкісних видів рослин і тварин, знищити гірські краєвиди, підірвати назавжди неповторну туристичну привабливість усього карпатського регіону й погіршити життя населення.

[box type="note"]
Продолжение статьи доступно зарегистрированным участникам портала. Участие в нашем проекте всегда бесплатно. Ввести логин, перейти на страницу регистрации или узнать больше о возможностях портала.
[/box]