Кластеризація в умовах глобалізації


РОЗДІЛ 1

Підрозділ 2

Труднощі реструктуризації та навіть провали реформ в багатьох країнах з перехідною економікою обумовлюються часто, як свідчить практика, нерозумінням реформаторами самих основ ринкової економіки і процесу інституціональних реформ. Створення соціального капіталу і нормально працюючих інститутів ринкової економіки є передумовою забезпечення швидкого економічного зростання.

Практика розвитку промислових кластерів, асоційованих мереж, технологічних парків стає найбільш популярною у світовому співтоваристві як на міжнародному, так і національному і регіональному рівнях. У розвинутих країнах і країнах, що розвиваються, а також у країнах з перехідною економікою політичні лідери держав усе більше орієнтуються на стратегію розвитку кластерів, головним чином, з метою повторення успіху, якого досягли країни і регіони, що зуміли сформувати найбільш конкурентоспроможні виробничі системи.

Політика, спрямована на створення промислових кластерів, мережевих структур, сприяє реалізації концепції сучасного планування економічного розвитку. Ця концепція стверджує відхід від традиційних програм економічного розвитку, раніше орієнтованих, головним чином, на розвиток індивідуальних фірм. Політика ж розвитку кластерів ґрунтується на визнанні переважного значення органічних взаємозв’язків фірм і галузей промисловості.

Розвиток кластерів був викликаний необхідністю створення нового класу виробничих систем в умовах глобалізації і регіоналізації економічної активності. Практика 90-х років продемонструвала успішну діяльність великої кількості різних кластерів і мереж компаній, довела їхні конкурентні переваги в порівнянні з традиційними структурами. Одночасні тенденції глобалізації і регіоналіза- ції надають національній і регіональній владам сприятливі можливості для удосконалювання своєї політики економічного розвитку.

Розглянемо погляди економістів на джерела привабливості нових систем, передумови їхнього створення, питання кластер- ного аналізу, головні генератори зростання і розвитку промислових кластерів і мереж, тенденції і перспективи їхньої реалізації.

2.1.   Сутність кластерної виробничої моделі

Стало загальновизнаним, вступивши в третє тисячоріччя, вважати, що у світі інформаційних технологій відстані не мають великого значення для бізнесу і що, у принципі, будь-який бізнес може стати глобальним. Більш того, уміння створити конкурентні переваги на основі специфіки регіонального ділового середовища стало в даний час стратегічно набагато важливішим, ніж раніше. Вибір найкращої території для ділової активності зумовлюється непростим завданням: розмістити і реалізувати бізнес і його прогресивні ідеї в найбільш сприятливому місці, виходячи з необхідності створити синергійний ефект із сукупного зв’язку відносин, що далеко виходять за рамки можливостей індивідуальної компанії. Це стало можливим завдяки інноваціям інформаційних технологій, що сприяли появі глобальних мережевих систем, а також полегшили доступ до розвинутих і виникаючих ринків, запустили ланцюгову реакцію міжнародних злиттів і глобалізували споживчу культуру.

Очевидно, що значення ефекту синергії згодом буде зростати. Такі відносини включають постачальницько-посередницькі мережі, але просуваються набагато далі від звичайних уявлень про них. Саме промислові кластери, відомі в діловому світі як мережеві структури нових ділових зв’язків, поєднують конкуруючих виробників і постачальників з налаштованими на ділове співробітництво дослідницькими інститутами, державними і приватними джерелами фінансування, з державними агентствами з економічного розвитку, а також з новими інститутами, спеціально створеними для впровадження кластеризації (як демонструє автор на рис. 2.1). Кластери у своєму розвитку міцно спираються на сучасні IT, що забезпечує їм операційну активність у різних країнах і континентах. Головна сутність кластерної концепції полягає в забезпеченні виробничо-комерційної діяльності й удосконаленні ділових і особистих взаємовідносин, що, як очікується, мають набути характеру органічно взаємозалежного і нерозривного ділового співробітництва. В ім’я економічного успіху кластери можуть діяти у вигляді як формальних, так і неформальних утворень.

Рис. 2.1. Промисловий кластер: взаємозалежність фірм та інститутів

Кластерна концепція поступово отримувала визнання ділового співтовариства, привертаючи до себе увагу дедалі більшої кількості регіонів і фірм. На практиці багато кластерів виникали і розвивалися абсолютно природно, без якого-небудь поспіху, причому на їхнє формування пішли десятки років, перш ніж на світову економіку звалилася вже гігантська хвиля стратегічних кластерних утворень.

У найбільш конкурентоспроможних державах, що розвиваються або вже ринково розвинутих, компанії, які ввійшли в кластери, зуміли докорінно змінити свої підходи до процесу розробки перспективної продукції, її виробництва, маркетингу, R&D, набору персоналу і його підготовки.

Промисловий кластер можна охарактеризувати як групу виробничих підприємств і невиробничих організацій, для яких членство в кластері є важливим засобом посилення індивідуальної конкурентоспроможності. До групи некомерційних організацій, як правило, включаються промислові асоціації, вищі навчальні заклади, зокрема університети, що беруть участь у реалізації спеціальних промислових програм, державні установи підвищення кваліфікації, брокерські мережеві структури та ін. Об’єднані в групу допоміжних установ, ці організації дуже часто виявляються найбільш важливими ланками в досягненні кластерами бажаного успіху.

На практиці виявлення і чітке окреслення меж промислового кластеру нерідко стає винятково важкою справою. При вирішенні цього завдання необхідно враховувати закладені в кластері цілі конкурентної політики. Основні характерні риси учасників кластеру можуть мати дуже широкий діапазон розходжень. Водночас, методологічні рамки диктують необхідність застосування обмежень на ці розходження при формуванні кластеру.

Якщо розробка концепції кластеру проводилася за однією методикою, а оцінка ефективності за іншою, можуть виникнути серйозні проблеми і навіть зриви при реалізації основних напрямів розвитку кластеру. До регіональних промислових кластерів відносяться групи фірм, сконцентровані географічно, зазвичай, усередині регіону, що входить до складу метрополії з активними каналами для ділових трансакцій, комунікацій і діалогу, що спільно використовують спеціалізовану інфраструктуру, ринки праці і послуг і будь-які інші функціональні економічні структури.

Регіональні кластери дуже подібні до “індустріальних округів”, які мають італійське походження, “ділових мереж” чи “промислових комплексів”, вивчених й описаних раніше регіональними аналітиками Чаманскі (Czamanski, 1976 р.)1, Майлат (Maillat, 1991 р.)і Вассерот (Vasserot, 1988)3. У їхніх працях присутнє переконання, що географічна близькість між підприємствами, що беруть участь у мережевих структурах, надає їм певні конкурентні переваги, хоча специфічна природа цих переваг ледь розрізняється в залежності від тієї чи іншої концепції. Усе-таки більшість ранніх концепцій розвитку кластерів була або прив’язана до конкретних аспектів їхнього формування, або обмежувалася лише розглядом кластерів конкретного виду. Комплексне і всебічно підтверджене доказами дослідження й обґрунтування важливості і перспективності кластерів як основного інструмента в конкурентній боротьбі було зроблено М. Портером у праці “Конкурентні переваги націй” (1990 р.)4. У ній дається оцінка джерел національних конкурентних переваг, серед яких значну роль відіграє фактор географічної близькості. За останнє десятиріччя було опубліковано результати багатьох досліджень щодо механізму впливу зростаючої взаємозалежності між фірмами, галузями промисловості, державними і квазідержав- ними інститутами на розвиток інновацій і зростання регіональних агломерацій. Дослідження М. Портера містить у собі аналіз значної кількості прикладів конкурентоспроможності кластерів, створених у різних країнах, причому розгляд кожного промислового кластеру починається з “діаманта” Портера — чотирьох взаємозалежних діючих сил — генераторів конкурентоспроможності, представлених графічно у вигляді ромба (див. рис. 2.2).

Рис. 2.2. Джерела конкурентних переваг (“діамант” Портера)
Джерело: М. Porter, The Competitive Advantage of Nations, 1990, P. 72.

Згідно з пропанованою концепцією успіх промислової продукції на міжнародних ринках є головним барометром конкурентної могутності нації. Успіх будь-якої конкурентної фірми залежить від таких чотирьох головних факторів:

  • сутність стратегії фірми та її структури, стан суперництва в країні, що включає загальне ставлення до конкурентної боротьби, ринкові інститути, рівень місцевої конкуренції та інші культурні й історичні фактори, що впливають на стиль взаємовідносин між співробітниками компанії з іншими фірмами, з урядом;
  • рушійні сили виробництва, а також основні можливості, підстави чи умови, на яких фірма прагне конкурувати (зокрема засновані на низькій ціні такі базисні фактори, як недорога сировина, чи дешева некваліфікована робоча сила, або ж фактори, засновані на використанні передових технологій і нових галузей знань);
  • умови попиту чи характерні риси місцевих запитів (зокрема потреби й уподобання споживачів стосовно іноземної і місцевої продукції, також як і наявність місцевого промислового попиту на проміжну продукцію у вигляді комплектуючих і компонентів);
  • наявність споріднених і допоміжних галузей промисловості, що включають постачальників і сильних конкурентів (і ті й інші — для розвитку кооперації, а останні — для активізації суперництва).

Конкуруючі компанії повинні, до певної міри, залежати від конкурентоспроможності постачальників компонентів і комплектуючих, котрі, у свою чергу, мають залежати від можливостей уже своїх постачальників, і так по всіх ланках постачальницького ланцюжка. Компанїї-постачальники також є залежними від компаній, що надають послуги в сфері менеджменту, маркетингу, фінансування, права та ін.; джерел фундаментальних і прикладних досліджень і розробок (зокрема університетів, дослідницьких центрів); постачальників засобів виробництва, оптовиків і дистриб’юторів, а також постачальників кваліфікованих фахівців (університетів, інститутів). Для фірм, що беруть участь у конкурентній боротьбі, є важливими й конкуренти, причому, як їхні прямі суперники на ринку, так і конкуренти постачальників комплектуючих і компонентів, оскільки їхня постійна присутність на ринку підтримує загальне прагнення до безперервного процесу вдосконалювання технологій і пошуку нових можливостей і інновацій. Конкуренти також можуть сприяти розвитку кооперування при вирішенні загальних для конкурентного сегмента ринку проблем чи організації акцій, що стосуються перспектив певної галузі, або всієї економіки в цілому. Цю сторону конкурентної боротьби і співробітництва, мабуть, краще інших розкрив М. Бест у праці “Нова конкуренція: Інститути промислової реструктуризації” (Кембридж, 1990 р.)5.

Таким чином, успіх конкретної компанії до певної міри зумовлюється розміром, глибиною, природою кластеру споріднених і допоміжних підприємств (як державних, так і приватних), частиною якого вона є. Аналіз М. Портера, в основному, зосереджений на визначенні контурів головних принципів і умов, що забезпечують конкурентоспроможність кластерів. У фокус аналізу попадають ринкові сектори кінцевих користувачів, яким і призначено бути відправним пунктом в дослідженні кластерів. Ринки кінцевих користувачів не повинні розглядатися ізольовано, оскільки взаємозалежність у процесі економічного зростання і зміни кластерів є основним принципом їхнього дослідження.

Хоча М. Портер стверджував, що кластери у своєму розвитку мають тенденцію до географічної концентрації, проте він не вважав, що динаміка розвитку промислових кластерів повинна бути обов’язково обмежена будь-якими жорсткими територіальними рамками. У цій частині проглядаються значно складніші взаємозалежності, тому що ступінь економічної і географічної кластериза- ції будь-якого з конкретних секторів промисловості є функцією простору, часу і масштабів. Для конкретного географічного сектора, на думку М. Портера, національна, регіональна чи локальна перспектива кластеризації мають рівноцінну значущість. Більш того, розглянутий сектор стає все більш економічно кластеризова- ним в міру того, як у ньому зміцнюються, розширюються і поглиблюються вертикальні, горизонтальні і нерідко різнобічні зв’язки (із зростанням у ньому кількості супутніх і допоміжних галузей та зміцненням між ними тісних зв’язків або внаслідок створення мережевих систем з існуючими підприємствами). У свою чергу, зміни в соціальній, культурній чи політичній обстановці можуть до такої міри змінити відносини між фірмами в кластері, що позитивна синергія в кластері може істотно зменшитися. На думку автора, не можна виключати і того, що вдосконалювання інфраструктури транспорту або зв’язку може привести до деякого просторового розсіювання фірм із кластеру і зниження в цілому рівня географічної кластеризації. Крім того, не можна не брати до уваги такий елемент, як масштаб консолідації. Діючі ефективні кластери, як правило, досить великі за розмірами, а в деяких випадках навіть виходять за кордони оптимального (як автомобільний кластер у Детройті), однак сам по собі розмір консолідації ще не гарантує успіху процесу кластеризації.

Було б невірним стверджувати, що до М. Портера ніхто не займався аналізом конкурентної боротьби і не здійснював пошук найраціональніших виробничих структур. Ще в 1950 р. Франсуа Перру (François Perroux) переконував, що для того щоб зрозуміти джерела економічного зростання і змін, аналітики повинні акцентувати свою увагу на ролі галузей промисловості, які швидко розвиваються; на тих галузях, що домінують над іншими секторами завдяки своїм великим розмірам, значному ринковому потенціалу або своїй провідній ролі в сфері інновацій6. Згідно з іншим економістом Дарвентом (Darwent) (1969), такі галузі, що розвиваються, (чи навіть окремі фірми) є так званими “полюсами зростання”, які здатні залучати до сфери свого впливу інші фірми, визначати коло їхніх інтересів чи керувати іншими економічними структурами і ресурсами7. Такі “сузір’я”, що складаються з виробників, постачальників й інших економічних партнерів, дуже нагадують клас- терні утворення.

Ідеї Перру і його послідовників досить близькі до сутності концепції промислових кластерів, вони були деякою мірою матеріалізовані через стратегію регіонального розвитку, що стала популярною на якийсь термін (у 70-ті роки) через створення “центрів зростання”. Ця стратегія виблиснула на небокраї економічної думки, однак практичного втілення майже не знайшла.

Причини невдач у розвитку “центрів зростання” описані в деталях економістом Хіггінсом (Higgins В.) (1983)8. До однієї з основних причин невдачі щодо розвитку цих центрів було віднесено те, що в їхній стратегії занадто мало уваги приділялося соціально- економічним передумовам їхнього створення. До того ж політичні і правові питання, пов’язані зі створенням і діяльністю “центрів зростання”, вирішувалися шляхом адміністративних розпоряджень під девізом необхідності, а не на підставі аналізу потенціалу регіону чи району, або невеликого провінційного містечка. Зв’язки між фірмами розглядалися чисто механічно, очікувалося, що регіональна, внутрішньогалузева торгівля зі створенням “центрів зростання” почне автоматично набирати обороти. Таким чином, найголовніша відмінність концепції “центрів зростання” від концепції промислових кластерів полягає в тому, що остання прагне пояснити, чому галузі чи підприємства вибирають один одного й інших партнерів для здійснення економічної діяльності (причому місце, територія є лише однією з причин вибору), у той час як перша припускає, що таке партнерство неминуче лише при сприянні адміністративного натиску, а не завдяки економічним передумовам. Важливо в Україні не допустити такого натиску в ході регіонального розвитку.

Усе-таки життя завжди вносить корективи в будь-які теоретичні схеми, тому виявлені на практиці промислові кластери часто досить віддалено нагадують ідеальний тип кластеру, описаний М. Портером. У багатьох випадках це відбувається в силу поверховості розробленої місцевим чи регіональним агентством схеми формування промислового кластеру. Іншою типовою причиною невдач у формуванні ефективних промислових кластерів є невиправдане нахилення у бік політичних факторів при недостатньому з’ясуванні й урахуванні специфіки економічного потенціалу регіону.

Успішно функціонуючі кластери і рух у бік подальшого підвищення ефективності кластеризації стали важливою ознакою життя промислово розвинутих країн, що вже відрізняються диверсіфіко- ваною економікою і досить стабільним станом внутрішнього і міжнародного попиту. Інакше обстоїть справа в країнах, що розвиваються, особливо в найменш розвинутих регіонах. Тут, як правило, найчастіше орієнтуються на політичні рішення, що вимагають концентрації наявних ресурсів у ключових галузях промисловості при майже повному ігноруванні нестатків і потреб загальної інфраструктури та інших стратегічних завдань, розв’язання яких сприяло б ширшому піднесенню всіх галузей промисловості. Подібна необгрунтована тактика зазвичай веде до значного збільшення ризиків, які практично неможливо компенсувати надто скромними доходами в майбутньому.

Практика розвитку промислових кластерів підтверджує, що красномовна і переконлива оцінка М. Портером їхніх істотних переваг, зумовлених економічною взаємозалежністю, географічною близькістю і конкурентоспроможністю, виявляється недостатньою в реальному житті. Саме тому, більшість досліджень останнього часу з проблем кластеризації використовують висновки М. Портера лише як початковий пункт, для того щоб далі якнайглибше вникнути в джерела походження і різноманіття промислових кластерів, динаміку їхнього зростання і перетворень, переваги їхнього використання як основу регіональної політики. Дослідження в сфері кластеризації спираються не тільки на розробки останнього десятиріччя, але і на фундаментальні праці більш раннього періоду, зокрема теорію промислової дислокації Вебера (1929 р.)9, а також теорію “індустріальних округів” Маршалла (1920 р.)10.

Отож ідеї Портера, Вебера, Маршалла, а також праці Шумпе- тера (Schumpeter, The Theory of Economic Development, Cambridge, 1934), Енрайта (Enright, Geographic Concentration and Industrial Organisation, Harvard University, 1991), Де Брессона (De Bresson, Identifying Clusters of Innovative Activity: A New Approach and a Toolbox, OECD, 1999), Фукс-Вільямса (Fowcs-Williams, Stimulating Local Clusters — the Local Export Growth, World Bank, 1997), Розен- фельда (Rosenfeld, Industrial Stength Strategies: Regional Clusters and Public Policy, Washington, D. C., The Aspen Institute, 1995), Скотта (Scott, Industrial Organisation and Location: Division of Labour, the Firm, and Spatial Process, 1986) й інших економістів послужили теоретичним ядром, що дає можливість пояснити динаміку кластерів і обґрунтовувати логічність і законність політики кластеризації економіки.

Завдяки працям згаданих вище аналітиків здійснено серйозне теоретичне обґрунтування багатьох процесів і явищ, які супроводжують кластеризацію економіки, зокрема таких, як агломерація економіки, формування спільних трудових пулів, принципи активізації центрів знань з метою налагодження інноваційної спрямованості кластерів, розвитку в їхніх рамках підприємництва. Великий інтерес викликають праці Дерінгера і Теркла (Р. Doeringer and D. Terkla, Business Strategy and Cross-industry Clusters (1995) та Why Do Industries Cluster? (1996)), що обґрунтували три головні рушійні сили промислової кластеризації:

  • стратегічні й оперативні ділові можливості міжфірмових альянсів специфічного виду;
  •  традиційний регіональний фактор ринкових переваг (пули ринків праці, місцеві джерела майстерності й унікальних талантів);
  • специфічна роль некомерційних інститутів, таких, як університети, коледжі, торгові союзи і професійні асоціації.

До заслуг цих дослідників слід віднести і те, що вони здійснили детальний аналіз таких характерних для діяльності кластерів тенденцій, як маркетинг ніш, тактика постачань just-in-time, поєднання громадської відповідальності і конкурентної боротьби.

З названих праць, присвячених проблемам регіонального розвитку в умовах глобалізації, доцільно виділити, крім аналітичних праць М. Портера, ще два основних концептуальних підходи, що ввійшли до числа найпопулярніших серед наукового і ділового світу. Це, вже згадані вище — теорія промислової дислокації Вебера і Хувера, що приєднався до неї пізніше (1937)11, а також погляди Маршалла на майбутній розвиток економіки через домінування “індустріальних округів”. Ці видатні дослідження з інтересом сприйняли не тільки вчені, що вивчають регіональну економіку, але і діловий світ, і політики, що цікавляться тим, як і чому кластери фірм поводяться тим чи іншим чином у певному географічному просторі і, особливо, як вони сприяють розвитку регіональної і глобальної економіки.

Теорія промислового розміщення Вебера ставить своєю метою вивчити і визначити характерні риси агломераційної економіки, у якій фірми досягають ефекту економії витрат за рахунок збільшення просторового кооперування. Вебер не прагне пояснити, чому агломераційна економіка набуває тенденцію до зростання, а воліє розглядати цей ефект як просто зовнішній прояв зміни внутрішнього масштабу економіки. Вебер також поставив собі мету змоделювати процеси, що розвиваються, від територіального кооперування фірм до агломераційної економіки. Згодом його теоретичний аналіз і методологічні акценти лягли в основу популярного і традиційного підходу до вивчення зовнішніх факторів впливу для регіональної економіки.

Послідовник Вебера, економіст Хувер, запропонував нову методику визначення розходжень між економіками урбанізації і локалізації, вважаючи, що якщо в першій головними зовнішніми силами є спільні переваги міської місцевості, то для економіки локалізації головним визначальним фактором є територіальна близькість між діловими структурами, що співробітничають. У пізніших дослідженнях цього напряму Розенфельд (1955 р.) обґрунтував поняття “зробленої на замовлення інфраструктури” як ключової переваги фірм, що прагнуть до створення сприятливого ділового оточення для фірм-учасниць кластеру. На думку Розенфельда, із підвищенням концентрації промисловості окремі фірми одержують вигоду від розвитку комплексної інституціональної і фізичної інфраструктури (сформованої під потреби спеціалізованих галузей промисловості), що, як правило, включає місцеві виставково-рекламні можливості, закордонні експортні бюро або комерційні центри, постачальницькі мережі, спільні технологічні пристрої для захисту навколишнього середовища.

Теорія Маршалла відносить зовнішньомасштабні економіки до таких, котрі дозволяють окремим фірмам досягати економії на витратах, причому тією мірою, якою змінюються розмір чи темпи зростання всієї промисловості в цілому. Такого роду економіки, за теорією Маршалла, прямо протиставляються внутрішньомас- штабним економікам, які є джерелами доходу, що збільшується від зростання розмірів підприємств. Зовнішньомасштабні економіки є, власне кажучи, просторовими утвореннями, які можна в цілому визначити як економічний побічний ефект, що досягається за рахунок близькості між економічними структурами. Цей ефект може бути як негативним, так і позитивним; як статичним, так і динамічним; як таким, що переслідує лише матеріальну вигоду, так і суто технологічним. Якщо її статичний різновид є реверсивним, тобто економіка може піти як до зростання, так і до падіння, то її динамічний різновид асоціюється з технологічним прогресом, що посилюється спеціалізацією і поділом праці, а також інноваціями і ефективнішим використанням наявних знань, що властиві стадії зростання і розвитку економіки. Для кращої демонстрації функціонування динамічної економіки Маршалл детально аналізує зосередження фірм у промислових районах, тобто там, де фірми одержують вигоду від великих пулів кваліфікованої робочої сили, а також від великих можливостей, забезпечуваних інтенсивною спеціалізацією і посиленим поширенням специфічних промислових знань і інформації. Для динамічної економіки характерні не тільки територіальний масштаб, але і соціальні, культурні і політичні фактори, що включають у себе довіру, ділові навички, звичаї і традиції, соціальні зв’язки й інші інституціональні умовності.

Власне кажучи, саме Маршалл був першим, хто вважав, що ділові відносини на мікрорівні — це фактори, що справляють вплив на зростання і розвиток регіонів. Багато що з аналізу Маршалла має пряме відношення до вчення Портера про фірмову структуру, стратегію і суперництво, тобто до одного з чотирьох елементів моделі конкурентоспроможності.

Pages: 1 2 3 4 5 6