Кластери в глобальній економіці

1.3.2.   Зміна підвалин: від макроекономіки до мікроекономікиІснують фундаментальні основи сучасної глобальної економіки.


У їхньому всебічному зміцненні на національному рівні зацікавлена кожна держава. У цьому процесі не може бути місця для байдужості і бездіяльності. Якщо нації не вдається справитися з таким завданням і, відповідно, зробити свою економіку продуктивнішою, вона швидко перетворюється в жертву інших агресивніших економік під тиском безкомпромісних ринкових сил. Як же побудувати в країні продуктивну конкурентоспроможну економіку?

Насамперед суспільство повинне спрямувати всі свої зусилля на формування здорового і стабільного макроекономічного, політичного і законодавчого середовища в країні.

Історично більшість країн виробляли економічну політику з застосуванням і врахуванням макроекономічних компонентів, таких, як бюджет, рівень інфляції, процентні ставки, курс національної валюти, зростання ВНП.

Як стверджує автор, прагнення до хороших макроекономічних показників явно недостатньо для створення здорової і продуктивної економіки, для процвітання нації, її прогресу. Про це свідчить й історичний досвід колишнього СРСР і ряду інших країн, у тому числі з тоталітарними режимами.

З розпадом політичної й економічної системи в колишніх країнах соціалістичної співдружності відбувся корінний поворот у їхньому розвитку (що здавався досить тривалий час цілком стабільним), розпочався перехід від планово-організованого господарства до економіки ринково-підприємницького типу. Це визначило необхідність розробки нових підходів і принципів керування виробничими структурами в реформованих економіках, щоб на базі перетворень забезпечити їхню інтеграцію у світову економіку. Істотні, але не вичерпні умови перебудови такі:

  • реформи слід проводити, використовуючи принципи і механізми, вироблені і узгоджені зі світовим економічним співтовариством;
  • необхідно враховувати особливості історичного досвіду країн, що реформуються, і сучасний стан їхньої економіки;
  • тривалість реформ повинна визначатися з урахуванням менталітету населення та ін.

Сформована в соціалістичному напрямі протягом тривалого часу система поглядів трималася на непорушності фундаменту суспільної власності на засоби виробництва, а регулятором виробництва виступав план. Для обгрунтування розвитку планового устрою виникла економічна теорія, що проголошувала необхідність концентрації виробництва, його монополізацію на державних підприємствах, орієнтацію виробничої спеціалізації на народногосподарську ефективність, закритість національної економіки.

У цьому ж напрямі розвивалася управлінська наука, що стверджувала необхідність централізації керування, прямого державного керування підприємствами, жорсткої системи управління виробничими зв’язками й обмеження господарської самостійності. По суті, управління національною економікою будувалося за схемою, аналогічною управлінню одним великим підприємством з його філіями по країні.

З початком реформ провідною сферою державного регулювання усе більше стають макроекономічні перетворення, а загальнонаціональною тенденцією — децентралізація керування і зсув основних важелів регулювання на мікрорівень з переходом всіх організацій до усе більшої економічної самостійності на базі розвитку відносин різних форм власності.

Згідно з принципами, що діють на сучасних світових ринках, кожне підприємство тепер змушене самостійно знаходити шляхи виходу з кризи і входження в ринок, незважаючи на значно сильніший вплив фактора різного роду ризиків, виникнення вільного ціноутворення, небезпеку самостійного вибору постачальників і споживачів.

Управління господарськими структурами в умовах ринкової економіки є набагато складнішим, ніж у планово-розподільній системі, оскільки це пов’язано з розширенням прав суб’єктів, що господарюють, і підвищенням їхньої відповідальності за результати своєї діяльності. Управління в нових умовах поєднується з необхідністю постійно пристосовуватися до змін на ринку. Поява у підприємств нових цілей і завдань вимагає від них освоєння таких функцій, що раніше перебували винятково в компетенції вищестоящих державних органів. До таких завдань відносяться: розробка планів і концепції розвитку, пошук коштів для реалізації програм, підбір і підготовка персоналу, вибір і закупівля необхідного устаткування і матеріалів, створення, злиття, ліквідація або перетворення підрозділів, реорганізація чи реструктуризація системи управління, входження до складу різних альянсів, союзів, консорціумів, асоціацій та інших об’єднань.

Безумовно, виважена макроекономічна політика, як показує аналіз економічного розвитку різних країн світу, є дуже важливою. Але такий аналіз свідчить, що важелів лише цієї політики для досягнення загальнонаціонального прогресу явно не достатньо. Ефективна, науково обґрунтована, прогресивна макроекономічна політика повинна створювати умови для виробництва благ. Однак на думку автора і як свідчить світовий досвід, процвітання в країні не досягти доти, поки основи мікроекономічного фундаменту національної економіки не будуть поліпшені і не стануть здоровими (див. рис. 1.1).

Висновки:

•   здорова макроекономічна політика та стабільне політичне та законодавче середовище є необхідними, але недостатніми, щоб забезпечити розквіт економіки;
•   конкурентоспроможність, в кінцевому рахунку, залежить від удосконалення мікроекономічних основ конкуренції.
Рис. 1.1. Еволюція принципів матеріально-економічного розвитку. Основи економічного піднесення


За останні кілька десятиріч для серйозних дослідників — аналітиків світового економічного процесу стало очевидним, що можливий потенціал і перспективи економічного розвитку будь-якої країни прямо залежать від мікроекономічної політики, відомої також як структурна політика. Саме завдяки своїм перевагам в мікроеко- номічних підходах, США вдалося в останнє десятиріччя XX століття досягти найкращих у світі економічних показників розвитку.

Характерно те, що саме проблемам щодо здійснення структурних реформ у рамках ЄС присвятили своє засідання 23 березня 2001 р. глави урядів країн — членів Союзу на саміті в Стокгольмі. Там було представлено розроблену групою провідних економістів банку Lehman Brothers з Лондона нову методику визначення прогресу в здійсненні структурних реформ18. Розроблювані методики створили базу даних, що використовує близько 400 перемінних (як кількісних, так і якісних) для 21 промислово розвинутої країни, що дозволяє оцінювати роль структурних реформ в економічному розвитку. Індикатори, використані в методиці, досить різноманітні і варіюються в широкому спектрі — від освітніх стандартів і рівня оподатковування до вартості доступу в Інтернет і графіка роботи торгових закладів.

Застосування цієї методики дозволяє всебічно розглядати всі імперативи структурних реформ, зібравши воєдино всі види засобів структурної політики. На основі цієї методики дослідники підрозділили існуючу мікроекономічну політику різних країн на 3 види з огляду на її сильні і слабкі сторони.

1. Проведення політики, орієнтованої на досягнення довгострокових темпів зростання економічного потенціалу шляхом збільшення припливу трудових ресурсів і капіталу або за допомогою посилення ефективності їхнього використання. Для реалізації цієї мети пропонуються заходи для розвитку освіти, збільшення витрат на R&D і впровадження інновацій, гармонізації оподатковування корпорацій.

2. Проведення політики, більш сконцентрованої на функціонуванні ринку праці. Така політика спрямована на зниження коефіцієнта NAIRU(non-accelerating-inflation rate of unemployment), чи так званого “не посилюючого інфляцію рівня показника безробіття”. Коефіцієнт NAIRU є найнижчим рівнем безробіття, при якому інфляція залишається стабільною. При зменшенні ставок прибуткового податку чи допомоги по безробіттю падає також рівень NAIRU, що відразу тимчасово збільшує темпи зростання потенціалу. Однак головним і кінцевим ефектом таких заходів буде зміна на ринку праці, поліпшиться положення із зайнятістю робочої сили.

3. Проведення політики, спрямованої на зростання конкуренції на товарно-виробничих ринках, кінцевою метою якої є зниження вартості продукції економічними методами. До популярних кроків у цій сфері відноситься відкриття деяких секторів ринку імпортної продукції або посилення антимонопольного пресингу проти монопольних структур.

Індикатори, які містяться в кожній з цих трьох груп, у свою чергу, підрозділяються на чотири підкатегорії. Наприклад, індикатори політики на ринку праці поділяються на субкатегорії вартості і заробітної плати, працевлаштування на основі гнучкої робочої практики, захисту працевлаштування, а також податків і допомоги. По всіх цих перемінних нараховуються бали від нуля (найгірший показник) до десяти (найкращий). Потім бали сумуються, і отримана середня величина по кожній з чотирьох субкатегорій виражає кількісний показник для трьох мікроекономічних категорій, згаданих вище. Хоча підхід, на перший погляд, здається не досить зрілим, можливо, дуже приблизним, але вже сама спроба створення кількісної і якісної бази даних, а також отримані на основі її аналізу результати уявляються дуже цікавими, що знайшло вираження в пропонованому рисунку 1.2.

Рис. 1.2. “Економічне здоров’я” 21 розвинутої країни світу
(індекс структурної політики, 0 — найгірший, 10 — найкращий)
Джерело: Lehman Brothers, March 2001.
Pages: 1 2 3 4 5 6 7 8 9