Кластери в глобальній економіці

1.2. Підвищення ролі регіонів і територій у глобальному аспекті

Перехід сучасного світу до радикальної соціально-економічної трансформації відбувається під впливом процесів глобалізації та регіоналізації, що проявляється, насамперед, у зростанні економічної взаємозалежності всіх країн світу. На етапі цих змін стратегія економічного розвитку має змінитися не тільки на національному рівні, але і стосовно регіону, міста, окремої господарської структури і, навіть, кожного працівника. Сучасним економічним стратегам важливо визначитися в тому, які форми організації підприємства будуть більш перспективними в найближчому майбутньому. Особливо гостро це питання постає в країнах з перехідною економікою, в тому числі і в Україні, де надзвичайно актуальним є проведення структурних реформ.

Розходження динаміки і векторів регіонального розвитку є проявом більш загального процесу нерівномірності суспільного розвитку в цілому. У будь-якій державі можна виділити регіони, галузі, фірми, які або динамічно розвиваються, або увійшли в стадію кризи чи депресії і ліквідації. Відповідно, економічний розвиток будь-якої території, регіону, муніципалітету являє собою неритмічний процес, темпи і характер якого визначаються безліччю факторів економічного, політичного, історичного і соціально- культурного характеру. На цій основі виникають характерні регіональні проблеми, на вирішення яких центральним органам влади зазвичай не вистачає ні часу, ні ресурсів. Врешті, ці проблеми набувають довгострокового характеру, і з часом “хвороба” регіональної економіки прогресує. Завдання вирішення регіональних проблем, зменшення міжрегіональних контрастів викликало до життя необхідність формування нової ефективної регіональної політики, що з посиленням процесів глобалізації одержало статус постійно діючого фактора. З посиленням глобалізації швидко змінюються підходи до вирішення регіональних проблем і проведення регіональної політики, що можна побачити в таблиці 1.1.

Аналіз пріоритетів й інструментарію, що застосовувалися в ході еволюції регіональної економічної політики в другій половині XX століття, показує, як поступово змінювався підхід до сприйняття регіональних проблем. Найважливішим є те, що регіональна політика перестала розглядатися як щось другорядне, що лише доповнює розділи інших напрямів соціальної й економічної політики, натомість вона перетворилася в один з найважливіших факторів прискорення економічного розвитку. Територіальний аспект у розвитку виробничого підприємництва стає більш значущим з 80-х років, що найбільш істотно проявилось у двох провідних напрямах регіональної політики. Насамперед це відобразилося у значно серйознішій, ніж раніше, мобілізації участі місцевих ресурсів, талантів й ініціатив у регіональних програмах — так званий ендогенний розвиток. Іншим провідним напрямом стало значне посилення уваги до вдосконалення й активізації політики розвитку місцевого ринку праці.

Таблиця 1.1. Основні етапи процесу розвитку регіональної політики (друга половина XX століття)
* РРР - Public Private Partnership, Програма ОЕСР і ООН. 
Джерело: The World Bank, January 2001.

Підприємницька активність сприяє ефективнішому використанню місцевих ресурсів, ініціює процес генерування, поширення і реалізації інноваційних ідей як технологічних, так і організаційних. Сучасна дійсність постійно свідчить про те, що інноваційний процес критично важливий для розвитку країни. Підприємства, що функціонують в умовах ринків, які швидко змінюються (а це є особливо характерним для промислово розвинутих країн), звертають посилену увагу на розвиток у співробітників компаній підприємницького підходу, тому що це вважається найважливішим компонентом успіху корпорації. З цією метою великі фірми в багатьох секторах реорганізуються в конгломерати невеликих виробничо- комерційних структур, де активно заохочуються підприємницькі здібності. Подібний підхід сприяв тому, що в даний час у багатьох країнах основна частина всіх нових робочих місць виникла у великій кількості швидко зростаючих венчурних фірм, як тих, що раніше існували, так і заново створених. Таким чином, використовуючи тактику стимулювання створення свого роду “пускових” підприємств типу “start-up, влада будь-якого рівня розраховує збільшити число швидко зростаючих компаній, здатних до створення робочих місць.

Практика підтверджує, що у регіональних економіках, які швидко розвиваються, зазвичай спостерігається досить значна кількість підприємств типу “start-up”. Звичайно, не у всіх регіонах з великим числом “пускових” фірм удається швидко отримати бажаний ефект від створення нових швидко зростаючих компаній. Слід зазначити, що регіональна і місцева влада реалізує й інші напрями розвитку підприємництва у своїх співтовариствах. До досить ефективних рішень належить також розвиток процесу самопрацевлаштування. Особливо це актуально для найбільш відсталих територій, де розвиток підприємницької активності приносить не лише зростання особистого добробуту, але й дає великий соціальний ефект.

Процеси створення нових підприємницьких структур проходять неоднаково в різних регіонах. У деяких регіонах промисловорозвинутих країн річні темпи створення нових компаній у 2 і навіть у 7 разів перевищують аналогічні показники своїх сусідів.

Найбільший вплив на формування швидко зростаючих компаній в регіонах, на думку автора, справляють такі фактори:

  • демографічна ситуація (більшість нових підприємств виникає там, де вища концентрація молоді, тобто в містах, а не в сільській місцевості);
  • безробіття (у поєднанні з іншими факторами може як прискорювати, так і гальмувати процеси формування компаній);
  • добробут (чим вище його рівень, тим більше можливостей для створення компаній, що володіють капіталом чи здатні його залучити);
  • освітній і професійний рівень та профіль робочої сили регіону;
  • достатня популярність у регіоні малих фірм (вважається, що їхні співробітники також прагнуть до створення нових малих структур);
  • наявність приватного домоволодіння (саме нерухомість найчастіше стає джерелом стартового капіталу для нового підприємця);
  • інфраструктури) переваги регіону, що сприяють залученню до нього інвестицій;
  • історична спадщина (в розвитку підприємництва часто спрацьовує принцип імітації, наслідування).

На даний час у більшості розвинутих країн в тій чи іншій формі здійснюються заходи регіонального характеру, спрямовані на стимулювання створення і розвитку нових компаній. До їх числа належать такі ініціативи:

  • роз’яснювальна робота, що здійснюється з метою зміни негативного ставлення громадськості до підприємницької діяльності;
  • збільшення потоку інформації й обсягів консультування з проблем початку роботи “start-up” компаній, їх фінансування і керування ними;
  • організація освітніх програм для підприємців;
  • сприяння розширенню можливостей щодо надання площ для структур-початківців;
  • розвиток підприємницької культури й етики, сприяння становленню взаємовигідного клімату партнерства.

Регіональні і територіальні програми розвитку, використовуючи прихований місцевий потенціал, поєднуючи основні варіації в підприємницькій активності для мобілізації необхідних ресурсів та інвестицій, демонструють гнучкість у розробці й проведенні регіональної політики.

Безумовно, сприяння розвитку підприємництва не є єдиним шляхом прискорення процесу розвитку регіонів. До того ж проведення політики стимулювання розвитку підприємництва навряд чи в змозі швидко дати плоди. Такі програми здатні приносити позитивні результати насамперед учасникам, орієнтованим на подолання труднощів і тим, що мають неабиякі організаторські здібності та позитивні людські якості. Однак вони навряд чи допоможуть слабким учасникам, оскільки освоїти практику підприємництва далеко не кожному під силу. Той, хто стає підприємцем, бере на себе ринкові ризики, кидає виклик долі, позбавляючи себе значної частини соціального захисту, що за законом надається найманому робітнику, у тому числі оплаченої за рахунок корпорації медичної допомоги, страховок на випадок інвалідності чи безробіття, пенсійного забезпечення. Таким чином, процес становлення підприємництва є складним, суперечливим і неоднозначним. Тому стимулювання цього процесу може бути лише одним з компонентів у реалізації загальної політики і програм розвитку держави і регіонів.

У сучасних умовах на зміну дрібномасштабним короткочасним заходам щодо вирішення проблем територій прийшли великомасштабні і розраховані на тривалий період програми регіонального розвитку. Зрозуміло, з їхньою допомогою навряд чи можна згладити всі диспропорції між регіонами або остаточно зняти гострі проблеми. Варто враховувати, що існують об’єктивні суперечності не тільки між інтересами окремого регіону і країни в цілому, але й у відносинах між різними регіонами. Важливо усвідомлювати й те, що відмінності в регіональних можливостях і потенціалі можуть виступати не як негативне явище, а навпаки, як фактор, що стимулює розвиток території.

Регіональна політика здійснюється не лише на рівні окремих держав, але й проводиться наднаціональними союзами й об’єднаннями, такими як Європейський Союз (ЄС), НАФТА, АТЕС, МЕРКОСУР та іншими. В їх організаційних структурах є підрозділи по регулюванню взаємовідносин з регіонами. В рамках ЄС при Комісії Європейського Співтовариства (КЄС) ще у 1968 р. був створений Генеральний директорат з регіональної політики, первинним завданням якого стало створення гармонічної концепції регіональної політики, що задовольняє країни-члени4.

Спочатку ця політика була малоефективною, оскільки в більшості випадків вона мала рекомендаційний характер, а фінансова допомога, на жаль, розподілялася не завжди в потрібному напрямі.

На цьому етапі формувався новий підхід до вирішення регіональних проблем, зміст якого виражався в перенесенні акцентів із прямого державного регулювання регіонального розвитку на підтримку формування в проблемних місцевостях “автономних механізмів”, а також на стимулювання розвитку приватного підприємництва. У результаті концепція “вирівнювання” змінилася на концепцію “ефективності”, що не скрізь було сприйнято однозначно, оскільки позбавляло деякі неблагополучні райони важливої фінансової підтримки. Загострення конкуренції на світових ринках уже не дозволяло спрямовувати інвестиції в проблемні райони на колишніх умовах.

Докорінна перебудова інструментів регіональної політики в ЄС розпочалася в 1975 р. з утворенням Європейського Фонду Регіонального Розвитку (ЄФРР), завданням котрого стало фінансування заходів комунітарної (у рамках громад і комун) регіональної політики.

З поглибленням інтеграційних процесів у рамках ЄС проводилось як удосконалення комунітарної регіональної політики, так і створення її нових механізмів. Мета формування Єдиної Європи, прийняття Єдиного Європейського Акта зумовили зовсім нове ставлення в ЄС до вирішення проблем регіонального розвитку і, відповідно, до регіональної політики.У рамках цих підходів завданням нової регіональної політики стало забезпечення найповнішого використання регіональних ресурсів і всебічного врахування специфіки кожного регіону. Важливою складовою нових підходів з’явилося посилення регіональної політики, насамперед через передання компетенцій з КЄС на регіональний рівень, що надало можливість розробляти територіальні програми розвитку для всіх регіонів, а не тільки для проблемних.

З 1989 р., після набуття Єдиним Європейським Актом чинності, почалася реформа структурних фондів ЄЄ, до числа яких, крім ЄФРР, входить також Європейський Соціальний Фонд (ЄСФ), частково Аграрний Фонд (ФЄОГА), а також Фонд Об’єднання. До фінансування програм регіональної політики активно було залучено також Європейський Інвестиційний Банк (ЄІБ).

У процесі нинішньої реформи регіональної політики спостерігається спрощення процедур діяльності фондів, удосконалюється багаторічне бюджетне планування, його моніторинг, а також затверджується чітке розмежування відповідальності при використанні фінансових ресурсів.

В результаті реформи фондів збільшилися не лише їхні фінансові ресурси, але й розширилося коло завдань, які мають бути вирішені при фінансуванні програм як економічного, так і соціально-політичного характеру. Саме тому в ЄЄ у 90-ті роки акценти були зміщені на стимулювання не тільки підходів “згори до низу”, але і “з низу догори”, тобто на активізацію самих регіонів, що дозволило багаторазово інтенсифікувати регіональне життя в Європі, мобілізувати регіональні і місцеві влади на прискорення розвитку своїх територій. Таким чином, економічна інтеграція в Європі перетворилася в колосальний стимулятор економічного зростання і конкуренції, завдяки якому стало можливим залучати до інтеграційних процесів не лише розвинуті регіони, але й слаборозвинуті, периферійні території.

Згідно з прийнятими автором концептуальними підходами та трактуванням під регіоном розуміється гомогенний простір, що має фізико-географічну, етнічну, культурну, мовну спільність, включає спільність історичної долі і, що особливо суттєво, — спільність господарських структур. Слід мати на увазі, що не всі ці складові обов’язково мають бути наявними у характеристиці регіону, однак саме їхнє якісне і кількісне поєднання створює унікальність регіональної обстановки.

Активна регіональна політика в ЄЄ ініціювала створення нових інститутів, особливо в рамках останньої концепції “Європи регіонів”5, що поставила за мету визначити чіткіше місце регіонів у Союзі. Хоча концепція ще не оформлена остаточно, перші інституціональні кроки вже зроблено. З 1988 р. у ЄЄ функціонує Рада регіональних і місцевих співтовариств. Значну вагу мають рішення Зборів регіонів Європи, що започатковані в 1985 р., а також регулярних Конференцій “Європа регіонів” (проводяться з 1989 р.), на які запрошуються найавторитетніші політичні лідери ЄЄ. Результативність рішень Зборів і Конференцій проявилася не лише в розвитку договірно-законодавчої бази ЄЄ, але й у створенні нових ефективних органів. До них належить, насамперед, Комітет регіонів, який став дорадчим органом КЄС і виражає свою думку з питань освіти, культури, охорони здоров’я, молодіжної політики, що дозволяє повніше відбивати багату і різноманітну мозаїку Європи в діяльності Союзу.

У рамках КЄС існують й інші інституціональні органи, діяльність яких свідчить про зростаючу нову роль регіонів. Більше того, країни — члени ЄЄ формують усередині своїх парламентів відповідні органи у справах КЄС, а також розміщують у Брюсселі свої регіональні офіси для оперативного зв’язку з Європарламентом.

Дві конкуруючі тенденції — глобалізація економічної активності і локалізація галузей промисловості,— викликали в останні роки великий інтерес вчених, представників ділового світу, втягнутих у процеси економічного розвитку, політиків, громадськості. Якщо тенденції в напрямі глобалізації галузей промисловості і компаній у певній мірі можуть уявлятися такими, що знижують значення й унікальність регіонів, то тенденції до локалізації конкретних галузей промисловості й економічної активності сприймаються як абсолютно протилежні. Одночасно розвиваються тенденції глобалізації і локалізації, вони кидають одна одній виклик і в даний час визначають політику як національних, так і регіональних урядів. Однією із синтезуючих відповідей на цей виклик має стати широкомасштабне поширення і ствердження загальної політики повсюдного створення кластерів фірм і галузей промисловості.

Pages: 1 2 3 4 5 6 7 8 9