Передмова

На сьогодні потенціал деяких великих ТНК вже перевищив відповідні потенціали багатьох держав і навіть ряду інтеграційних структур країн, що розвиваються. Це дає можливість ТНК здійснювати на них значний тиск. Якщо в цілому на даний час нараховується приблизно 35 тис. ТНК, то до числа найбільш впливових на світових ринках відносять близько сотні з них. При цьому слід мати на увазі той факт, що чимало підприємств із країн, що розвиваються, включаються у внутрішньофірмову торгівлю багатьох великих ТНК, стаючи однією з ланок у ланцюгу їхніх операцій.

Фінансово-економічні потрясіння кінця 90-х років на стадії становлення наступної моделі глобальної системи стали своєрідною платою за спонтанний характер розвитку, причому деструктивний характер глобальних криз посилюється. Останні фінансово-економічні кризи 1997—1999 рр. та 2002—2003 рр. відрізняються від попередніх криз другої половини XX століття тим, що їхній епіцентр перемістився на міжнародні ринки капіталу при одночасному погіршенні кон’юнктури на більшості товарних ринків. Більш того, кризи відбуваються на тлі розпаду традиційних інсти- туціональних структур. Водночас проходить процес становлення і швидкого зростання інститутів світової економіки нового покоління. Поява нових структур базується як на основі інтеграційних процесів у різних регіонах світу, так і в результаті злиття та поглинань у рамках глобальних корпорацій.

Отже, глобалізація — це суперечливий процес, в ході якого постійно змінюються підходи і механізми реалізації, пріоритети і критерії виробничої діяльності, що здійснюються в умовах підвищених ризиків.

Під час революційного перетворення економіки неможливо передбачити як будуть працювати нові стратегії, нові механізми реалізації, нові пріоритети і критерії, тобто чи буде ефективним новий шлях розвитку. Складність подібного прогнозування зумовлюється тим, що на глобальних ринках можливість вижити і виграти практично зрівнюється з ризиком усе втратити і програти. В колишній плановій економіці, це, як правило, не турбувало суб’єктів господарської діяльності.

І все-таки в сучасних умовах для компаній та підприємств різних форм власності є перспектива не опинитися на межі банкрутства, подолати труднощі етапу промислової революції і ще ефективніше використовувати ті можливості, які надає глобалізація. Наявні в розпорядженні засоби комунікацій та організаційні форми роботи підприємств дозволяють їм формувати нові виробничі структури — мережі, агломерації, альянси, технопарки, партнерства і кластери. Форми взаємодії виробників на світових ринках, що виникли останнім часом, є частиною загальної економічної революції кінця XX і початку XXI сторіч.

Стратегічно на етапі революційних перетворень в економіці нові організації, що заповнили певні ніші, мають перевагу перед тими, хто затримався у виробленні і реалізації своєї ринкової програми. Найважче підприємствам, що уособлюють “стару” економіку. Вони оснащені застарілим, малопродуктивним устаткуванням, змушені нести величезні витрати на придбання сировини, енергоносіїв в процесі пристосування до жорстких екологічних вимог і стандартів. При цьому неконкурентоспроможна продукція, яка випускається ними, найчастіше реалізується за заниженими цінами як низькосортна, що не відповідає світовим стандартам. Внаслідок цього катастрофічно зростає заборгованість підприємства, наближається його фінансовий крах.

Що ж робити? Йти з ринку, продавати за будь-якою ціною нерентабельне виробництво чи знаходити шляхи виходу з майже безнадійної ситуації?

На сьогодні вже існує світова практика реструктуризації галузей і підприємств, виведення їх з кризового стану. Методики лікування “хворих” підприємств визначаються, у першу чергу, тим, до якої моделі управління відноситься те чи інше підприємство, в якій системі координат воно функціонує. Якщо до 60-х років у світовій економіці домінуючою була ієрархічна модель управління організацією виробництва, в 70—80-ті та до середини 90-х — матрична модель, то наприкінці 90-х і на початку XXI століття провідною стає мережева модель.

Pages: 1 2 3 4